Варшава: феміністський інтенсив (частина 2)

За підтримки фонду Бьолля та Польського інституту у Києві група молодих активісток, журналісток та дослідниць (Галина Ярманова – фонд Бьолля, Олена Дмитрик – «Феміністична Офензива», Тамара Злобіна – «Феміністична Офензива», журнал соціальної критики «Спільне», Інна Шевченко, Саша Шевченко – «Фемен», Інна Завгородня – «Український тиждень»)  відвідали Варшаву для зустрічі з представницями жіночих організацій та участі у Конгресі жінок 17 – 18 вересня. До вашої уваги нотатки зустрічей та дискусій за 16-18 вересня 2011 року.

Тамара Злобіна

16 вересня

10.40

Агнєшка втомилась за ці дні перманентного перекладу, ми довго блукаємо. Перед офісом зустрічаємо веселу молоду жінку, яка заговорює до всіх на вулиці і просить злотувку. Заходимо в будинок з старовинними різними панелями у під’їзді.

Це офіс польської Ла страда – міжнародної мережі, яка відкрила місцеву ініціативу у 1996 році (в Україні – 1997). Основний напрям діяльності – протидія торгівлі людьми та трафікінгу. Є основні три програми – медіа та лоббі кампанія за зміни у законодавстві, максимальне поширення інформації про механізми трафікінгу; фокус на молодих жінках як потенційних жертвах, надання практичної інформації як мігрувати і працювати закордоном безпечно; робота з жертвами торгівлі людьми, переважно це жінки. Спочатку працювали лише з полячками, але в 1997 році відкрили російськомовний телефон довіри, й зараз національний склад клієнток далі змінюється – Україна, Молдова, Румунія, останні 5 років – вихідці (еее… яким має бути фемінітив?) з азіатських та африканських країн. У транзитній країні 90х справу починали 4 жінки (польська філологиня, антропологиня, дизайнерка і дослідниця кіно) які не мали досвіду, як працювати у цій сфері, як контактувати з поліцією. Коли Польща долучилась до ЄС, робота, з одного боку, полегшилась через відповідне законодавство і увагу до проблеми, але з іншого, через жорсткі вимоги, погіршилась – адже законодавчо не має значення, чи нелегальна працівниця була жертвою трафікінгу чи ні, вона насамперед порушниця еміграційного режиму.

Пряма мова:

Що ми пропонуємо? Насамперед безпечний притулок, медичну, юридичну та соціальну допомогу. Через поліцейські відділки, прикордонні служби, центри для біженців розповсюджуємо листівку, яка допомагає жертвам ідентифікувати себе як жертв та зрозуміти, що вони мають право та можливість звернутись по допомогу.

У нас є лише офіс у Варшаві, тому ми співпрацюємо з соціальними центрами, які є практично у кожній місцевості, надаючи їм потрібну інформацію та навики для роботи у сфері торгівлі людьми, однак часто люди бояться працювати з цією криміналізованою і небезпечною проблемою. Щороку ми надаємо безпосередню допомогу 300 людям, з них близько десятка – чоловіки, і в кілька разів більше людям, які звертаються на наш телефон довіри.

Робота важка і неприємна, наші клієнти не є «бідними жертвами», які щиро дякують за допомогу, це часто хворі люди, з алкогольними чи наркотичними залежностями, неповнолітні дівчата з Болгарії, яких змусили до проституції у Польщі, і є підозра, що продані вони матір’ю, чоловік з Румунії, примушений до жебракування, бувають дуже різні ситуації, ми вигораємо і не завжди вдається мати терпіння до такої праці, тому сильно радіємо маленьким успіхам.

Розповідає історію про 20 річну дівчину з неблагополучної родини, яка завагітніла у підлітковому віці, батьки віддали її дитину на усиновлення, а її саму в якийсь центр для «деморалізованих» дівчат, з якого вона вийшла у 18 років, без освіти, і вирішила працювати повією в ескорт-агенції. Це місце стало для неї домом – всі ставились добре, багато заробляла, милі клієнти. Потім її запросили в Німеччину, де замкнули і змусили працювати за їжу і одяг. З цієї ситуації героїня історії вийшла лише тому, що інша дівчина просила кожного клієнта звернутись до поліції, врешті це вдалось. Повернувшись до Варшави, дівчина стала клієнткою реінтеграційної програми Ла Страда, почала працювати у перукарні, переїхала до Англії і не повернулась до проституції.

У Ла Страді найгірший чай і чашки. Божевільно важка робота – і люди без зміни працюють більше десяти років. Хіба вклонитися.

12.30

Це наша остання зустріч за розкладом. Величезна будівля Газети Виборчої, яка має тижневий додаток «Високі підбори» www.wysokieobcasy.pl, нагадує мені приміщення «Шустер студії» – ті ж блискучі поверхні, багато скла і відчуття професійного мурашника. Інна в своєму середовищі – задає багато професійних питань. Я сприймаю ситуацію естетично – намагаюсь затримати відчуття від блукання великими відкритими просторами, незачиненими кімнатами, де працюють десятки людей (бачила лише в кіно), стенд з обкладинкою і сторінками майбутнього випуску журналу (гггг, «Диявол носить прада»), папка з попередніми випусками – на обкладинках не-ретушовані фото, часто – зрілих жінок. Як це – працювати в структурі, пропускаючи крізь себе величезні потоки інформації? По американськи чітка Пауліна Рейтер каже, що це як дім – приходять працювати з собаками і малими дітьми.

Поза естетикою розумію, що не маю ні що запитати, ні про що розповісти в такому форматі. Зле.

Говорять про відкритість для публікацій і тем, які їм можуть пропонувати люди не з редакції, активну комунікацію з аудиторією (від тінейджерок до бабусь), пошук нової рольової моделі для польської жінки, адже публічний консервативний стереотип багатьох не влаштовує. Оленка питає про вживання фемінітивів, вони за, і навіть мають редактора (Пьотр Пацевич), який революційно вживає фемінітиви там, де традиційно вживались чоловічі форми іменників – однак інколи самі жінки реагують негативно, – відома психологиня повважала що така форма смішна і принижує її професіоналізм. Розповідають про звороти чоловічого мовлення, які доводиться вилучати з статей – наприклад, описи про вроду шефинь бізнес-компаній, якими починаються інтерв’ю.

Радикальніші теми, які не можуть подаватись як офіційна позиція видання, розкривають через колонки запрошених авторок-феміністок, типу Кінги Дунін. ЛГБТ френдлі. Нескінченна дискусія про те, чи мають бути сторінки моди – дехто вважає, що ні взагалі. Намагаються запрошувати різних жінок, по віку і тілу, демонструвати широкий вибір речей різної вартості, не боятися різної зовнішності, не нормалізуючи красу, але й не уникаючи її.

Досить цікаво слухати їх ставлення до фемінізму, його різних течій, з яких не всі підтримують, думку про чоловіків як групу, яка, на відміну від жінок, не має альтернативи до стереотипу домінантної маскулінності, жодного видання, яке б писало про батьківство чи чоловічі емоції – крім «Високих підборів». До речі, назва – алюзія на Альмодавара, і як щось, що носять лише жінки – хоча, звісно ж, за назву вони теж критиковані. Жартують, що зараз би назвали «Вагіна».

На прощання Інна рекомендує написати про українську квір-групу «Kazaky» – хлопців, які танцюють на високих підборах.

15.00

Якийсь кіношний день. Дуже, дуже цікава квір екскурсія Варшавою – потім виявляється, що наша гідка Кася Худинська з гурту «Маскоткі». Біля пам’ятника Коперніку розповідає про відомий польський фільм «Секс місія» про майбутнє, в якому залишились лише жінки і переписали історію – кажуть розмороженим чоловікам, що «Копернік був кобєтою». Ікона національної літератури Кропивницька – лесбійка. В костелі – серце Шопена. Спостерігаємо католицьку шлюбну церемонію (я прошу, щоб ми почекали поки молоді перейдуться між двома рядами гостей – хочу порівняти з фільмовими враженнями). Герб Варшави – русалка з мечем, дуже красива. На стіні у старому місті (реконструйованому повністю після ІІ світової війни) пам’ятна таблиця про гінекологиню, яка була шокована невіглаством своїх пацієнток у 1970х і видала посібник, який розійшовся накладом в 9 млн екземплярів.

Пам’ятна табличка на будинку гінекологині. Напис: «У цьому будинку мешкала доктор медичних наук Міхаліна Віслоцька, гінеколог та сексолог. Авторка книги «Мистецтво кохання». Найвидатніша популяризатора сексологічних знань і піонерка лікування безпліддя у Польщі. Вчила людей щасливому коханню»

Вечеряємо у веселковому та дуже затишному «Склепі з канапками», який належить прогресивному політику і активісту ЛГБТ, гею, який до того ж є наполовину афро-поляком Крістіану Легерському – http://pl.wikipedia.org/wiki/Krystian_Legierski. Судячи з розповідей, класний чувак, і заклад класний.

За столом разом з феміністками із Чехії та Словаччини, представником і представницею місцевого ЛГБТ руху. Хлопець триндить не змовкаючи, часто перебиваючи інших, і відверто некоректно домінує у розмові, ще й розказує не особливо цікаві речі і робить грубі помилки, які хтось постійно виправляє – що не збиває його самовпевненості. Спочатку обговорюємо, що це типова сексистська ситуація, і як грамотно таких типів затикати, не особливо конфліктуючи. Оскільки ми всі надто втомлені, щоб перебазарювати, починаємо просто ржати з нього з феменками.

17 вересня

8.30

Реєстрація на Конгрес жінок http://www.stowarzyszeniekongreskobiet.pl/. Дурдом.

9.30

Починається конгрес. Ведуча робить перекличку регіональним групам, фантазійно одягненим (червоні футболки, великі квітки, і навіть повний маскарад у стилі 30х). Дивимося емоційне і надихаюче кіно про початки, цілі і досягнення трирічної діяльності Конгресу жінок. Феменки плачуть, я теж розчулена. Інколи мені хочеться їх обняти і поцілувати за живість і щирість. Почесні виступантки кажуть, що у Польщі є брак жінок у публічному житті, що їх права не дотримуються і потрібна солідарність, щоб за них боротись.

Атмосфера радісна, але мене стрьомає цей величезний зал і дух з’їздів партії, ми усе ж в Палаці культури і науки http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%86_%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8_%D1%96_%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B8.

Якийсь чоловік-політик говорить про те, як потрібні жінкам дитячі садки, і виправляється – як вони потрібні чоловікам теж. Рівна плата за рівну працю – як очевидна вимога.

Ми сидимо у четвертому ряді від сцени, поруч дружини президентів і фотографи. Є сурдопереклад.

Я втомилась – пишучи ці блоги на всіх зустрічах, сформувала підсвідомий ту-ду ліст для українського фемінізму – тобто, для себе, і в якийсь момент впала у розпач від об’єму роботи. І ця емоційна, оптимістична та заразом критична атмосфера, тисячі жінок різного віку, феміністично свідомі і політично активні без риторики Берегині на повістці дня, і свідчення конкретних успіхів (закон про політичні квоти 35%, прийнятий завдяки активності Конгресу) – важлива мотивуюча підзарядка і майже тілесна підтримка.

На першій панелі говорять про загальні проблеми – екологію, клімат, демографію, про голод і систему сільського господарства. Не особливо добре, усе більше на загальниках – щоб продемонструвати участь жінок у вирішенні глобально важливих питань.

Друга панель цікавіша.

Говорить Бріджит Гресі, французька генеральна інспекторка соціальних справ, авторка відомого звіту про гендерну нерівність. Найбільше вражає Ванда Новіцка, говорить про необхідність зняття заборони абортів, освіту сексуальну і доступність контрацепції, емоційно і переконливо, під постійні аплодисменти, справжній політичний спіч – вона і балотується до сейму на виборах, які будуть у жовтні. Агнєшка Граф починає критикувати уряд, який присвоює жіночі ініціативи, з добрим гумором розповідає про політику рівності, яка є гарною, але порожньою коробкою. «Рівність рівністю, але не можна сперечатись з католицькою церквою», «має пасувати вільному ринку і нічого уряду не коштувати», критикує маніпуляції з обходом квот. Згадує про проблему недостатності ясель, про те, що прийняте розпорядження уряду веде до передання ясель у приватні руки, замість державної підтримки, що відбуваються значні підвищення оплати, які є катастрофою для багатьох домашніх бюджетів. Вільний ринок – не найкращий механізм досягнення рівності. Рівність коштує – демократична держава має нести ці витрати.

Рівність – це не рівне трактування, а рівні шанси, тому мають бути враховані специфічні потреби груп і забезпечені державою, щоб усунути цю нерівність можливостей.

Звертає увагу на неолібералізм – Конгрес жінок не може стати конгресом бізнесвуменок, не може ігнорувати права працівниць – адже жінки це не лише половина суспільства, це і половина безробітних. Не можна проблему ясель вирішити тренінгами як відкрити приватні яслі – це державна робота.

Насамкінець робить яскраву обмовку: хочемо цілої влади – перепрошую – цілої зарплатні і половини влади. Усі сміються і аплодують.

Мені починає боліти голова і я пропускаю другу половину дня. Галя розповідає, що була цікава зустріч з політикинями, які зараз балотуються до сейму, і що наша Агнєшка Гжибек була чітка, критична і переконлива.

18 вересня

9.30

Вибираю круглий стіл про пенсійне забезпечення. Бо хоч і залюблена у критичну теорію та феміністичне мистецтво, до загальних суспільних змін веде вирішення саме таких приземлених проблем.

Основна озвучена думка – жінки, які багато часу проводять в декретах, потім не можуть знайти високооплачувану роботу, часто працюють за менші гроші, але з гнучким чи неповним графіком, в результаті отримують меншу пенсію, оскільки вона залежить від рівня заробітку протягом життя. Крім того, у пенсійних схемах не враховується величезний обсяг тіньової праці, яку виконують жінки у сфері догляду – як за своєю власною родиною, так і в якості найнятих нянь, прибиральниць, доглядальниць. Думаю про українські «зарплати в конверті» і власні гонорари, з яких хоч і відраховуються податки, але навряд чи Пенсійний фонд зарахує мені їх як трудовий стаж. Уявляю, яка це проблема для українських громадян та громадянок – назбирати потрібні зараз для призначення мінімальної пенсії за віком 30-35 років трудового стажу, не кажучи вже про офіційні зарплати.

У Польщі ще гірше – чоловіки мають мати 40, жінки 35 років трудового стажу для призначення пенсії, пенсійний вік – 60 для жінок і 65 для чоловіків, і планують його зрівняти. Говорять про те, що збільшення пенсійного віку не допоможе наповнити Пенсійний фонд, що основна проблема його наповнення – це недоплата податків роботодавцями, що потім негативно відображається на їх працівниках і працівницях. Необхідність просвіти на тему соціального страхування – щоб громадянки могли слідкувати за своїм забезпеченням.

Агнєшка Гжибек звертає увагу, що справа не лише у зрівнянні пенсійного віку чоловіків і жінок, а в тому, що система має бути еластичною – на певних роботах можна працювати і до старості, а на важких, небезпечних для здоров’я – йти на пенсію раніше.

Виступантка з залу каже (не певна, чи вірно я зрозуміла), що враховуються не просто роки стажу, але саме дні праці – мінус лікарняні, відпустки і т.д. Самозайнятість, тіньова праця, стажування і волонтерство – ті 35 років стажу неможливо назбирати. Величезна армія нянь, без яких би економіка не працювала – бо немає достатньо ясель і дитсадків – не отримають пенсії. Відпустка по догляду за родичами похилого віку (знову, соціальних сервісів немає) також негативно відобразиться на пенсії.

Молода дівчина запитує, чому немає мотивуючих кампаній для жінок – має багато прикладів, коли жінка лишається дома з вибору – бо чоловік заробляє, батьки допомагають, а коли дітям 10-15, і жінка в 30-35 років виходить на ринок праці, то не може знайти собі роботи, і по всьому має мінімальну пенсію.

Насамкінець говорить демограф, пояснює, що з кожним роком кількість працездатних буде зменшуватись, і те, що старші мають уступити робочі місця молодшим є міфом, бо скоро робочої сили просто не вистарчатиме.

Агнєшка підсумовує, що є величезне, всесильне фінансове лоббі на противагу потребам простих людей, які ведуть героїчну боротьбу за пенсії.

10.53

Зустрічаємо в коридорі Крістіана Легерського, колегу Агнєшки по партії. Реалізую раптове бажання з ним сфотографуватись, і тепер Галя глузує з мене.

10.55

Круглий стіл про фемінізацію опіки у Польщі. Починається з критики гендерного мейнстрімінгу, в якій позиціонується право жінки на рівну оцінку і можливості, в той час як реальне забезпечення цих можливостей ігнорується.

Розповідають про специфічні хвороби старості, які мають лікуватися інакше, ніж дитячі чи дорослі. Потрібні спеціальні заклади, подібно до педіатричних поліклінік. Опіка за старшими – краще надомна, ніж у спеціальних закладах – але це також передбачає відповідне обладнання старих помешкань. Критикують ейджизм і культ молодості, увага до проблем усього циклу життя. Солідарність поколінь і спілкування між ними.

Неолібералізм пропонує замість соціальних сервісів ринок опіки та поділ обов’язків у родині. У важкій ситуації матері неповносправних дітей – які часто стають самотніми матерями, і не мають можливості працювати.

Більшість виступанток і у залі – жінки, яких це особисто стосується. Жінка у інвалідному візку розповідає, що як тільки хтось з родини отримує негативний діагноз, то родина залишається сама на себе, і держава умиває руки. Немає ні допомоги, ні так важливої психологічної допомоги і реінтеграції. Немає навчання для опікунів і опікунок.

75% неповностправних живуть на мінімальні виплати, бо не можуть працювати, і не мають досить стажу на інші соціальні чи медичні страховки.

Діячка говорить дуже емоційно, про те що вона ще в хорошій ситуації – живе у Варшаві, має чоловіка, який їй допомагає, є особою активною, але й вона не завжди має можливість елементарно виїхати з дому – бо не може того зробити сама. А що ж з тими, які не живуть у Варшаві і мають мінімальні виплати?

Це вже другий раз, коли я ледь не плачу, реагуючи на драматичність інтонацій – і не тільки я. Мені подобається ця емоційна складова розмови про соціальні проблеми, яка йде з розповіді про власний життєвий досвід, тут вона дуже доречна, як частина публічного мовлення, яка підкреслює значимість і людськість соціальних проблем (а не в дискусіях у розсилці Спільного).

Матір 8 дітей говорить про жінок, які не хочуть поєднувати роботу і материнство, ставить питання, як  можна забезпечувати їх підтримку? Фахівчиня з уряду (на столі не було табличок з іменами, тому не можу виступанток назвати) відповідає, що неможливо платити матерям-домогосподаркам, а іншим матерям не платити. Крім того, навіть якщо жінка до 40 років займатиметься своїми кількома дітьми, то вони все ж виростуть і наступні 40 років жінка буде змушена жити сама і для себе – і треба бути раціональною, далекоглядною та враховувати цей простий факт при виборі свого життєвого шляху.

Розповідь матері про дочку, яка страждає на параноїдальну шизофренію з 15 років – насправді розповідь про недолугість турботи про людей з особливими потребами у Польщі. Неможливість здобути освіту і професію, копійчані соціальні виплати, рутинна праця (а особи з психічними захворюваннями мають величезні обдарування у музиці і мистецтві, які треба використовувати, а не давати роботу типу загортання обгорток цукерок). Якби дівчинка не мала мами, її б відправили у притулок з алкоголіками і наркоманками. Натомість мали би бути комплекси соціальних мешкань, де буде медична та соціальна опіка, асистент, який/яка буде готувати до самостійного життя у випадку хвороби чи смерті опікунки, розвиваючі заняття і терапія.

Згадують постанову, яка дозволяла жінкам, що є опікунками неповностправних, йти на пенсію через 20 років трудового стажу – тепер ліквідована. Щось подібне є у нас?

Слово «неолібералізм» звучить часто, всі критичні і розуміють, що це значить – і за визначенням, і для їх конкретних життів. Держава має служити не найбагатшим, а всьому суспільству.

Дуже цікаво говорить жінка з провінції, яка опікується своїм старим батьком – про те, що чоловіки, які звикли до певної соціальної ролі, на старості чи в неповносправності робляться безпорадними як малі діти – в той час як жінки, звиклі дбати про родини, набагато краще справляються самостійно.

Прозаїчно рахують – садочок 500 злотих, а якщо двоє дітей, а зарплата 1200 злотих (це середня зп касирки в супермаркеті), то що робити?

«Скільки можна чути про «сидить дома» – працюємо дома! І потім маємо мінімальні пенсії».

У розповідях жінок з залу інколи просто розпач.

Ми справді мало говоримо про такі важливі речі публічно.

12.34

Без перерви, не вистачає часу, переходжу на наступний стіл, який веде Агнєшка Граф – «Рівність у батьківстві і материнстві, рівність у дитинстві».

Дуже багато слухачок, переважно молоді жінки. Ще трішки, і я польською заговорю. Як справляються інші дівчата? Тут немає перекладу.

Говорять про політичні реформи, розпорядження і як вони в Польщі реалізуються, як потрібно боротись за будь-що, що стосується рівності і приватної сфери. Наприклад, в уряді постійно виправдовуються, що немає грошей на яслі – але скільки їх тратиться на стадіони?

Представниця МаМа фундації Сильвія Хутнік розповідає про досвіди простих жінок, як проходить їх робочий день по догляду за дитиною. «Кожна з нас хотіла б полежати, але натомість не має навіть часу присісти». Феміністичний аналіз домашньої праці – не лише чоловіки і суспільство мають зрозуміти що це праця, але й самі жінки мають розуміти, що це праця, а не їх вроджена властивість чи обов’язок. Інна звертає увагу на один момент, який я пропустила – під час свого виступу Сильвія сказала щось на кшталт: «Польські жінки у себе вдома почуваються українками», маючи на увазі, напевно, що вони працюють удома на рівні з найнятими домогосподарками-українками. Інні цей вислів і таке узагальнення видалося образливим і неполіткоректним, про що потім дискутуємо: «Хоч Польща і мононаціональна держава, але не зовсім, і дозволяти собі таких висловлювань не варто. Я спершу подумала, що неправильно почула чи зрозуміла, але вона повторила це двічі, а потім Агнєшка Граф зробила їй зауваження і сказала, що треба до цієї боротьби залучати й українок і думати про те, хто дивиться за їхніми дітьми, поки вони доглядають польських дітей. Так само, як це трапляється і з польськими жінки, коли польки доглядають, скажімо, шведських малюків. На це Хутнік відповіла, що так, звісно, треба залучати й українок».

Далі говорять про громадський моніторинг виконання постанови про яслі – не маємо виконувати державну роботу, маємо бути отримувачками соціальних послуг, а не організаторками їх.

Агнєшка іронізує про різні стратегії чоловічого саботажу домашньої роботи – «ти зробиш то краще», робити підкреслено ретельно і повільно, або навпаки швидко і залишаючи за собою хаос – так щоб жінці було простіше зробити самій, а не допрошуватись «допомоги». «Хотіли б дуже, щоб чоловіки почали боротись за належну їм половину домашньої праці»! Чоловіки мають (в тому числі мати можливість і за часом – не працювати понаднормово, і за соціальними очікуваннями – без боязні втратити маскулінність) приділяти сім’ї стільки ж часу та енергії, як і жінки, виконувати рівний об’єм роботи, але не значить що мають робити все так само як жінки – мають інший стиль в домогосподарстві й інший тип емоційних контактів. Пізніше за обідом ми говоримо, що обсяг «чоловічої» праці, значний у сільських господарствах, у містах зводиться до прибити поличку раз на півроку, але символічна цінність зберігається незмінною.

Виступантки переходять до книговидання. Дорослі живуть у патріархаті – але діти у якомусь турбо-патріархаті – вартує зайти у будь-який дитячий магазин чи проглянути книжки для малят. Гендерно-чутливі книжки – велика, й часто коштовна, рідкість. Далі говорить видавниця – про рівноправність дорослих і дітей, допомогу у розвитку особистості, а не прийняття рішень за них, та показує альтернативні емансипативні книжки, які видають. Чудово – «малі книжки» про толерантність, гомофобію, расизм, фемінізм, демократію і т.д.

Апелюють до економічної та демографічної ситуації – якщо у суспільствах демографічна криза та недостачі в бюджетах, то треба якраз забезпечувати яслі та інші доглядові установи, щоб жінки могли народжувати і працювати, і не лише молоді, але й старші.

Натомість локальні приклади: у  Познані троє державних ясель хочуть приватизувати, з тим щоби потім фінансувати 1000 місць у приватних яслях по 100 злотих від держави (плата за які набагато більша). І вже зараз там 2900 дітей очікують на місце в яслях. Натомість мають 30 мільйонів злотих на реконструкцію стадіону, хоча не можуть знайти 3 мільйони на фінансування ясель. «Якщо здираєте з батьків додаткові гроші за послуги садочків – і вони йдуть у місцеві бюджети, то значте їх, і повертайте до інституцій опіки, а не будуйте курча стадіони!». ЄВРО-2012 тут всіх явно дістало.

***

Перед столом зображення з дитячої книжки, моя улюблена героїня з дитинства, Пеппі Довгапанчоха, яка тримає коня. Вперше дивлюсь на неї як на символ жіночої емансипації і непідйомного обширу проблем, які слід вирішити, і який усе ж піднімаємо і долаємо. Думаю, чи не зробити собі таке татуювання біля серця. Я рада тут бути – стільки інформації, ідей, проблем, емоцій і досвіду, яких я б не мала в Україні, попри постійний активізм і поїздки. Інколи наша боротьба має концентруватись фізично – і я мрію побачити таке ж за кілька років в Україні. Конгрес жінок, на якому не буде берегинь і порожніх сентиментів – тільки свідомі, критичні діячки, досягнення, боротьба і, куди ж без – емпатія та любов.

Цей запис був оприлюднений у Uncategorized. Додати в закладки постійне посилання.

1 коментар до Варшава: феміністський інтенсив (частина 2)

  1. Gud сказав:

    Читаю звіт, і раптом згадую, що моє власне сексуальне виховання почалось з “Мистецтва кохання” Віслоцької ((:

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s