Жінки, кіно та соціальний статус меланхолії

Данський режисер Ларс фон Трієр явно любить знімати кіно про жінок. «Розтинаючи хвилі» (1996), «Танцівниця в темряві» (2000), «Доґвіль» (2003), «Антихрист» (2009) і, зрештою, «Меланхолія» (2011) – Трієр не перший рік із непідробним інтересом копирсає «другу стать». В останній стрічці доходить до того, що з кадру по черзі зникають всі чоловічі персонажі і в фокусі опиняються дві головні героїні: слідом за начальником, нареченим і батьком першої сестри Трієр прибирає чоловіка другої і залишає жінок наодинці з малолітнім сином-племінником. Отже, дві жінки: Джастін і Клер, блондинка та брюнетка, представниця «творчої професії», якій тяжко дається власне весілля, і зразкова сім’янинка на утриманні заможного чоловіка. Поки загальна увага прикута до кінця світу, Трієрових вибриків в Каннах і візуальних ефектів, хочеться поговорити саме про цих жінок, адже справа не тільки в зіркових акторках Кірстен Данст і Шарлотті Гензбур.

У знаковому для феміністичної кінокритики есе «Візуальна насолода та наративний кінематограф» (1973) Лора Малві продемонструвала тісний зв’язок між кіно і патріархальною ідеологією. Згідно з Малві, глядачам класичних голлівудських фільмів (типу хічкоківських) нав’язується чоловічий погляд на реальність. Чоловіче бачення закладене в роботі камери, яка спостерігає за світом очима головного героя: жінка, на відміну від чоловіка, не діє – вона просто є; їй відмовлено в праві на власний погляд; її присутність не впливає на сюжет, рушієм якого є чоловік; вона показана суто як річ, на яку можна тільки дивитися. Візуально це виражається в тому, що камера знімає героїню або на відстані в повний зріст, або фрагментарно – фокусуючись на окремих частинах тіла. Як можна здогадатись, репертуар жіночих ролей в такому кіно обмежений способами позиціонувати жінку щодо чоловіка: матір, сестра, дружина, донька, з одного боку, і хороша жінка vs. стерва, з іншого. Інакше кажучи, кінематограф має свій інструментарій об’єктивізації жінки, за допомогою якого широкому загалу пропонуються пасивні моделі жіночої поведінки.

Трієр цікавий тим, що сидить на двох стільчиках: його показують як у широкому прокаті, так і на закритих кіноклубних показах. При цьому він обирає своїм alter ego жінку, чим створює простір для альтернативної наративному кіно репрезентації жіночності. Трієрові добре вдається обходити ті візуальні та наративні кліше, які співслова видають сексистсько-патріархальне несвідоме чергового геніального режисера. Так, першу частину «Меланхолії» варто дивитися вже хоча б за те, як в ній показане весілля. Що має робити наречена, яка в останній момент «передумала»? Правильно: сполохана косуля, вона стрімголов тікає з-під вівтаря – як у хрестоматійному фільмі з Джулією Робертс. Трієрова ж Джастін спостерігає за абсурдним весільним ритуалом, під час якого посилає власного боса, справляє нужду на газоні (у пишній весільній сукні) і там же, «мимохідь» вдовольняє спалах лібідо з випадковим коханцем. А якщо хто вважає, що з жінкою сталась банальна істерика, то в другій частині фільму Трієр наводить цілком логічне пояснення її поведінки – єдина у цій історії, «вона все знає».

Друга героїня по ходу фільму ніби міняється з першою: таку спокійну і врівноважену, її опановує невідома тривога. Заспокоювання з вуст чоловіка ні до чого доброго не приводять, бо все насправді ще гірше, ніж можна було уявити. Трієр наділяє обох сестер одним і тим самим «тривожним знанням», але перша його покірно приймає, в той час, як друга була б дуже рада його позбутись. Хочеться зрозуміти один засадничий момент цієї історії: звідки береться така принципова відмінність між сестрами (дві героїні мимоволі сприймаються як узагальнена репрезентація жінок, навіть якщо це суперечить режисерському задуму)?

Все стає на свої місця, якщо взяти до уваги факт материнства, бо саме він дає Трієрові необхідний контраст характерів і драматичну напругу. За логікою режисера, жінка-матір не здатна мислити «від першої особи»: відчужена від власного тіла і розуму, вона думає лише про те, як врятувати дитину. Це тим більше відчутно, якщо пригадати «Антихриста» – попередній Трієрів фільм, де подібну трагедію жінки-матері розігрує все та ж Шарлотта Гензбур. На противагу цьому, її бездітна сестра в «Меланхолії» діє спокійно і врівноважено, що мало б викликати якщо не повагу, то принаймні симпатію. Та проблема в тому, що, як би глибоко Трієр не занурювався в жіночий характер, він допускається типової помилки – есенціалізує, натуралізує, демонізує і фетишизує «материнський інстинкт». Матір – це завжди така сама людина, яка має конкретні причини поводитись так, як вона поводиться. І лише патріархальна логіка зводить всю множину психічних і психологічних процесів до одної-єдиної сторони її особистості – до материнства. Така одновимірність образу Клер видає чоловіка, що стояв за режисерським пультом «Меланхолії».

Повертаючись до Джастін, при всій симпатичності її характеру, неможливо не запитати: чому саме їй в цій історії випало «знати»? Її Велике Знання цілком трансцендентне – словом, позбавлене будь-яких соціальних ознак. У ньому легко прочитується звичайне релігійне одкровення. Хто зна, можливо ця красива здорова біла заможна освічена європейська жінка – це і є наш новий месія. Але, здається, крім таких же красивих здорових білих заможних освічених європейців, у решти з нас будуть інші нагальні справи, через які доведеться пропустити цей, хоч і видовищний, але суто приватний кінець світу.

Надія Парфан

Цей запис був оприлюднений у Uncategorized. Додати в закладки постійне посилання.

5 коментарів до Жінки, кіно та соціальний статус меланхолії

  1. Анатолий сказав:

    Интересно написано, спасибо за статью.

  2. Lesya сказав:

    Щодо формулювання гей vs. «нормальний» гетеросексуальний. Мене насторожує речення «Та на відміну від, скажімо, гея Педро Альмодовара, який також знаменитий своїми фільмами про жінок, Трієр несподівано, як для «нормального» білого гетеросексуального чоловіка, вибрав своїм alter ego жінку.».
    Я розумію, що тут є спроба висміяти геретонормативність, але ця фраза підтверджує інші стереотипи. Мов би «стандартно», що гей обирає своїм alter ego жінку. Це стверджує «якщо гей, то обов’язково фемінний».
    Ну і факт, що гей – не обов’язково означає негетеронормативність.

    • Надя Парфан сказав:

      Так, це спроба відтворити і деконструювати логіку гетеронормативності, яка не допустить того, щоб “справжній чоловік” репрезентував себе в образі жінки. Але я цілком згодна з тим, що гей може бути таким же репресивним і патріархальним, як гетеросексуальний чоловік. Саме тому потрібні жіноча, лесбійська та феміністична критики – не кажучи вже про кінематограф!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s