Feminist Ofenzyva

Запрошуємо на “Жіночий Цех”

ofenzyva — Sat, 25 Feb 2012 10:56:45 +0000

Жіночий ЦЕХ – колективна майстерня художниць, що працюватимуть над перетворенням простору Центру Візуальної Культури протягом 1 та 2 березня шляхом безпосередньої роботи в галереї, створення мистецьких об’єктів, відео-інсталяцій, тілесних перформансів, фото-проектів, роботи з текстом тощо.

Майстерні відкриваються для співпраці з глядачами та глядачками щодня з 15:00, 2 березня о 17:00 відбудеться презентація проекту та екскурсія галереєю за участю художниць.

З 15 до 19 на території ЦВК працюватиме дитячий куточок, в якому всі охочі зможуть залишити дітей на час огляду/участі у роботі ЦЕХу.

Учасниці:
Євгенія Бєлорусець(Україна) – художниця, фотографка
Анна Звягінцева (Україна) – художниця
Алевтіна Кахідзе (Україна) – художниця, перформерка
Аліна Копиця (Україна) – художниця, дизайнерка
Олександра Кубяк (Польща) – акціоністка, перформерка, група “Головний Суддя”
Олеся Хоменко (Україна) – художниця
Інна Чілова (Україна) – художниця, каліграфка
Tanzlaboratorium (Україна) – Лариса Венедиктова, Ольга Комісар, перформерки
Умная Маша (Росія) – радикальна феміністка, кібер-художниця

Публічні майстерні :
1.03, 15:00-17:00
«10 способів заткнути їй рота»:
майстер-клас по створенню текстильних об’єктів від Аліни Копиці (Україна)

2.03, 12:00 – 15:30
«Smash the patriarchy»:
майстерня феміністичного слогану та плакату до 8 березня від Умной Маши (Росія)

Публічні дискусії :
1.03.12 18:00 “Покажи свої шрами: Феміністичне мистецтво сучасної Польщі”
за участі акціоністки Олександри Кубяк (Польща), група «Головний Суддя» та Анни Лазар (Польський Інститут), модераторка: Наталія Чермалих

2.03.12 18:00 «Стратегії феміністичного мистецтва на пострадянському просторі: виживання, консолідація, інституціоналізація»
за участю мистецтвознавиці Надєжди Плунгян (Росія) та режисерки Маріни Віннік (Росія)

Прем’єра фільму «Справа Трушевського»,
реж. М.Віннік, Росія, 2012 за участю режисерки.

Сторінка події на Фейсбуці: http://www.facebook.com/events/216770728420561/

Протиправне припинення діяльності Центру візуальної культури НаУКМА: від цензури до репресій

ofenzyva — Fri, 24 Feb 2012 14:50:59 +0000

У четвер, 23 лютого Вчена рада Києво-Могилянської академії прийняла рішення про припинення діяльності Центру візуальної культури НаУКМА після проведення виставки «Українське тіло».

У зв‘язку з цим у понеділок, 27 лютого о 13.00 перед 1 корпусом Києво-Могилянської академії (вул. Сковороди, 2) розпочнеться акція протесту проти цензури та репресій Центру візуальної культури. Працівники Центру, студенти й художники вимагатимуть від президента НаУКМА скасування рішення Вченої ради, відкриття виставки «Українське тіло» та продовження роботи ЦВК.

Ще не стихла увага преси й громадськості до закриття виставки «Українське тіло», яка проходила в Центрі візуальної культури НаУКМА, адміністрація Києво-Могилянської академії на чолі з президентом університету Сергієм Квітом вирішила припинити діяльність самого Центру, проігнорувавши результати зустрічі з провідними представниками культурної громадськості щодо відкриття виставки.

Після акту цензури виставки «Українське тіло», що викликав неабиякий резонанс в українських та міжнародних медіа, президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт ініціював низку бюрократичних санкцій проти організаторів виставки – Центру візуальної культури. 23 лютого рішенням Вченої ради університету діяльність ЦВК було припинено.

Керівництво НаУКМА обурила увага громадськості та публічний осуд цензури в стінах «найдемократичнішого» вишу. Внаслідок санкцій адміністрації робота Центру надалі не можлива. Несподіване рішення керівництва університету ставить під загрозу проведення вже запланованих у березні художніх виставок та феміністичної конференції за участі гостей з Польщі, Росії, США, Фінляндії, Сербії й Франції.

Нагадаємо, що 10 лютого 2012 року президент НаУКМА Сергій Квіт через три дні після відкриття закрив виставку «Українське тіло», присвячену дослідженню тілесності в українському суспільстві. Сергій Квіт пояснив свої дії таким чином: «Це не виставка, а лайно». Виступи художників проти цензури, листи міжнародних партнерів та увага мас-медіа не змогли переконати президента університету відкрити виставку.

Більше інформації на сайті Центру візуальної культури НаУКМА:
http://vcrc.ukma.kiev.ua/uk/

За додатковою інформацією звертайтеся до:
Інна Совсун – 067 502 57 27
Ігор Самохін – 097 985 58 73
Олексій Радинський – 067 442 23 89

Правоохоронні органи України сприяють сексуальному насиллю проти жінок

ofenzyva — Tue, 21 Feb 2012 17:57:52 +0000

Протест проти злочинної бездіяльності правоохоронних органів у справі насильства над жінками

Ми, жіноча ініціатива Феміністична Офензива, висловлюємо своє обурення діями співробітників міліції у випадку спроби зґвалтування, що стався 8 лютого 2012 близько 16:40 у вагоні київського метрополітену між станціями «Червоний хутір» і «Бориспільська». Попри те, що камера спостереження зафіксувала, як чоловік з оголеними геніталіями агресивно нападає на жінку й б’є її, за вчинене нападник не потрапив під варту. Затримавши злочинця на станції метро «Бориспільська», співробітники міліції не побачили в його діях складу злочину й відпустили після «роз’яснювальної розмови». Прес-офіцерка охорони київського метрополітену Наталя Керницька заявила, що це не є тяжким злочином, тому дії нападника були кваліфіковані як хуліганство.

Випускаючи злочинця на свободу, правоохоронні органи де-факто сприяють легалізації насильства над жінками в Україні. Якщо нападник зміг уникнути покарання у випадку, коли злочин було зафіксовано камерою спостереження метрополітену й для його затримання співробітникам міліції не потрібно було докладати багато зусиль, на який захист можуть сподіватися жінки, що потерпають від насилля на вулицях або у власних квартирах? Ігноруючи злочинні дії, співробітники міліції ставлять у ситуацію небезпеки мільйони українських жінок, які можуть опинитися в подібній ситуації. Наразі статистика злочинів насильства проти жінок в Україні невтішна: більшість із них не розкриті та не зареєстровані. Жінки бояться повідомляти про насилля в ситуації, коли правоохоронці публічно демонструють свою лояльність до насильників, що показав недавній прецедент депутата Ладніка, який жорстоко побив жінку, проте досі не отримав за це відповідного покарання.

Співробітники транспортної прокуратури не кваліфікували дії насильника як спробу зґвалтування, спираючись лише на те, що у заяві потерпілої не було вжито слово “зґвалтування”. Ми виступаємо проти такого формального підходу до справ, які стосуються грубого порушення безпеки громадянок України. Ми просимо співробітників прокуратури повідомити, чи була надана потерпілій юридична консультація в момент написання заяви, чи знала потерпіла, що відсутність слова “зґвалтування” призведе до полегшення покарання нападника.

Ми особисто звертаємося до потерпілої з проханням повторно написати заяву й подати позов про зґвалтування. Зі свого боку ми пропонуємо Вам юридичну та інформаційну підтримку, а також гарантуємо конфіденційність. Своїми діями ґвалтівник принизив не тільки Вас – він принизив усіх нас, жінок, які щодня сідають у метро, не підозрюючи про загрозу публічної наруги. Ваш випадок яскраво показує: на сьогоднішній день в Україні відсутні механізми захисту жінки від чоловічого насильства . Але ми впевнені, що ця ситуація не є безвихідною, ми можемо досягнути справедливості спільними зусиллями. Ми розуміємо, що про такі справи нелегко говорити, але на Вашому боці – залізні докази, Закон та ми, громадські діячки, представниці численних організацій, що захищають права жінок. Нагадуємо також, що на Вашу вимогу судовий процес може проводитися закрито. Просимо Вас звернутися за тел.+38 (093) 553 61 09 або e-mail: feminist.ofenzyva@gmail.com

Також ми вимагаємо від Київської транспортної прокуратури та особисто від транспортного прокурора м. Києва Демідова Віталія Леонідовича:

1. публічно засудити дії конкретних працівників міліції, що випустили на волю насильника;
2. з’ясувати, чи надали співробітники міліції юридичну консультацію потерпілій;
3. негайно заарештувати злочинця;
4. кваліфікувати цей злочин як спробу зґвалтування.

Пропонуємо організаціям та людям, які поділяють нашу думку, підписатися нижче:

Жінка в замісі патріярхальних традицій

ofenzyva — Tue, 24 Jan 2012 15:13:49 +0000

Авторка: Марія Марчик
статтю надруковано в часописі “Критика”, число 7–8 (165–166), Липень–Серпень, 2011

Оксана Кісь, Жінка в традиційній українській культурі (друга половина XIX – початок XX століття), Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008, 271 с.

Монографія Оксани Кісь, випущена у видавництві Інституту народознавства, є першим в Україні етнографічним дослідженням жінки в українській доіндустріяльній культурі, виконаним із залученням ґендерного аналізу. Це значить, що авторка розглядає жіноче життя не тільки дескриптивно, як перебіг типових, звичаєвих (і звичайних) подій, етапів, ситуацій тощо, а й критично: соціяльні інститути й традиційні норми розглянуто тут і як функціональні частини складнішої системи ґендерних узаємин, виявити особливості організації яких є одним із завдань монографії.

Деконструкція ґендерного режиму в доіндустріяльній традиційній українській культурі виявилася складним завданням. Чимало однозначних, очевидних (і очікуваних) маркерів ґендерної організації суспільства, відомих з інших культур (як-от заборона жінкам володіти нерухомістю), для української традиційної культури виявилися місцями непритаманні [с. 77–78]. Її звичаї давали жінці право володіти землею, звертатися до суду, самостійно опікуватися чималою частиною господарства, а ґендерний розподіл праці, хоч і був категоричний і впізнаваний (скажімо, жіноча робота в домі – чоловіча робота надворі), однак не мав очевидної ієрархії символічного/ціннісного чи економічного цензів. За таких умов визначити орієнтири для аналізу буває важко. Оксана Кісь уважно відстежує місця ґендерних поляризацій, подвійних моральних норм, ґендерний розподіл роботи, домашнє насильство, досліджує різні форми покарань за переступ жінок і чоловіків (наприклад, за подружню зраду, дошлюбне батьківство тощо), аби витворити послідовну картину ґендерної системи.

Робота проблематизує деякі типові й узвичаєні твердження щодо жінок і чоловіків, ставить «незручні» питання, робить розтини в осердях кількох стовпових неоромантичних мітів. Оксана Кісь наводить свідчення важкого, навіть жорсткого, далеко не романтичного материнства у традиційній культурі [168], критично аналізує поширене твердження про особливе становище жінки, спростовує твердження про майже матріярхальність української родини [140– 150]. Натомість дослідниця наголошує на варіятивності звичаєвих норм, де становище жінки в різних реґіонах України було різним, від задовільного до принизливого, і на нього впливало чимало чинників. Хоча «головування чоловіка нормативне, його формальне верховенство не підлягає сумніву» [150], – пише авторка, однак існують також свідчення про випадки жіночого лідерства в сім’ї (переважно, коли в дію вступав майновий чинник: траплялося, що дружина була з багатшої родини тощо). Втім, зазначає вона, сама культура маркувала такі випадки як «небажані винятки» [150]. Водночас Оксана Кісь схильна солідаризуватися з ідеєю про загалом більшу еґалітарність малої української родини порівняно з сім’єю в інших традиційних культурах европейських країн. Із цією тезою я посперечаюся далі, на підставі не так інших емпіричних даних (фактологічним матеріялом рецензована монографія безумовно багата), як деяких методологічних міркувань.

Дослідниця робить також критичний аналіз дошлюбних стосунків [112–118], розглядає становище покриток і вдів, уявлення про дівочу цноту, про розлучення, зґвалтування, канон жіночої краси. Важко й вичерпати перелік питань, яких вона торкається, послідовно рухаючись уздовж жіночого життєвого циклу, від дитинства до старости, від пубертатности до завершення репродуктивного віку, простежуючи як успішні життєві сценарії, так і деякі неуспішні (покритка, вдова) та девіянтні (відьма).

Аналізуючи владну природу взаємодії жінок і чоловіків, Оксана Кісь залучає не тільки ґендерні, а й інші соціяльні категорії, як-от вік і статок. Скажімо, вона досліджує позицію в цій структурі дівчини/жінки як субординованого за ґендером об’єкта (щодо парубків/чоловіків), але водночас і як упривілейованого за віком суб’єкта на певних етапах життя (щодо дітей). А також простежує ієрархії всередині жіночої групи: зокрема, ці стосунки описано протиставленнями «одружена – розлучена/вдова/стара діва», «фертильна – нефертильна», «чесна – нечесна» тощо.

Кілька позицій монографії викликають запитання і можуть стати причинком для ширшої полеміки на порушені теми, їх хочеться обговорити детальніше.

Оксана Павленко. Ліплять пиріжки (1918)

Теза про «Велику Богиню-Матір»
Ця теза не є центральною в дослідженні. Але підтримані в монографії ідеї щодо «Великої Богині-Матері» гуляють науковою та навколонауковою літературою, перетворюючися потроху на «масові знання», і тому варті пильнішої уваги.

Оксана Кісь пише:

Релігійні уявлення давніх слов’ян, попри патріярхальний характер язичницького пантеону, зберегли виразні ознаки культур Великої Богині-Матері. Давні слов’яни шанували щонайменше дві богині – Мокош та Ладу, зображення яких виявлено на унікальній культовій пам’ятці IX–X століття – кам’яному Збруцькому ідолі. [83– 84]

Для початку хочеться привернути увагу до вже майже усталеної форми написання та формулювання Велика Богиня-Мати або Велика МатиЗемля, з великих літер. Причина такого написання не граматична, а, найімовірніше, ідеологічна. Вочевидь, великі літери покликані навіювати ідею монументальности. Як на мене, ці правописні вправи вплетено в новітні процеси створення неомітології. Розвиток неомітології, неофольклору і неоязичництва, як уже обговорювано в літературі[1], є важливим елементом афірмації/леґітимізації нео-патріярхату в новій національній державі, тому-то й дивує апеляція до саме такої стилістики дослідження образів жінок у контексті феміністичного аналізу. Сама авторка прямо вказує в передмові, що опонуватиме «романтично-ретроспеціоністським тенденціям» в українознавстві [8], але вочевидь не бачить суперечности в образі Матері-Богині й залучає ці арґументи як доказ доісторичних паритетних узаємин між жінками і чоловіками.

Палеолітичні і нео-енеолітичні статуетки, що їх у монографії прикликано за доказ існування «культур Великої Богині-Матері», були переважно малі, часто – дрібні й пошкоджені. Жіноча пластика трипільського енеоліту зроблена нашвидкоруч, пропрацьована згрубша, кількома пальцьовими натисками на глину. Ці дрібні жіночі енеолітичні статуетки, попри масовість знахідок, майже ніколи не знаходять цілими, тому археологи схильні вважати, що їх навмисно розбивали під час ритуалу (і схоже, для розбиття й виготовляли). На тлі отої дрібности, множинности й ушкоджености вживаний в однині з великої літери епітет Велика видається особливо штучним.

Тут, звісно, можна заперечити, що вислів «Велика Богиня-Мати» вказує не на розмір і якість фігурок, і навіть не на їх ритуальну прагматику, а на значущість і поширеність корпусу вірувань. Але й цей арґумент небезсумнівний і примушує поміркувати над іншою частиною вислову: БогиняМати, Мати-Земля. Принаймні у стосунку до палеолітичних фігурок він викликає застереження та сумніви.

Об’єднання в один смисловий вузол категорій богиня, велика, земля і мати у монографії пояснено так: «великі богині» давніх слов’ян «уособлюють ідею єдности життєвої/материнської потуги землі та жінки» [84], тут-таки зазначено: «земна родючість і жіноча фертильність постають як єдина репродуктивна сила» [84].

Варто зупинитися детальніше на смисловому ототожненні землі та жінки. Таке ототожнення в нашій культурі надзвичайно стійке, ми безпроблемно сприймаємо образ земліжінки, він видається нам очевидним, природним, предковічним. Семантична спайка земля і жінка відбувається на основі мотиву репродукції та плодовитости: і жінка, і земля дають плоди, народжують. Саме тому стійкий вислів звучить не просто жінка-земля, а «мати-земля», де жінка фігурує вже у фертильній своїй ролі, в ролі продуцентки плоду.

Але поставмо питання інакше: фруктові дерева також плодоносять, вони мають плоди, які потім дають нові зернини для нових дерев. Чому ж тоді в культурі не розповсюджено так само широко й інший нібито очевидний образ, наприклад, образ «матеріфруктового дерева»? Чому цей образ не поширився так само, як порівняння жінки із землею на основі ідеї материнства, народження, плодоносу?

На мій погляд, так є тому, що ототожнення жінки і землі відбувається через важливі опосередковані смислові структури, а саме через ідею запліднювання, засівання. Чоловіки засівають землю і жінку (але вони не причетні до запліднювання фруктових дерев). Поза ідеєю засівання насіння в землю/сімені в жінку парадигматична тотожність землі та жінки втрачає сенс. Тоді земля не є лоном, вона не вироджує зі своїх надр урожай так, як народжує з себе жінка дитину, земля – це радше площина, пласка поверхня з порослю на ній.

Найімовірніше, символіка і мітологеми засівання землі та «плодоносу» її надр хронологічно співвідносна з часом появи рільництва, коли землю почали засівати зерном, очікуючи на врожай. Ідея засівання не була актуальною для неоантропів, жителів верхнього палеоліту: ще тривав льодовиковий період, на території сучасної України жили мамонти і північні олені. Ця ідея могла постати лише в час появи рільництва, в енеоліті, і тоді вона збігається з періодом формування нуклеарної патріярхальної родини: землю і жінку засіває/запліднює чоловік, і це тісно пов’язане з його господарюванням на землі.

Зауважте, зерно в традиційних календарних і родинних ритуалах нерідко виступає субститутом чоловічого сімені. Жінка і земля також зіставні на основі концептів об’єктности, пасивности відносно активної дії запліднювачів, а також символіки сухого (землі та жінки) як неплодючого, лексики незайманости, чистоти щодо жінки і природи тощо. Чи не звідси виростає і чи не з цією опозицією пов’язаний парадигматичний зв’язок жіночого з природним (тілесним, пасивним), а чоловічого з раціональним (розумовим, активним)?

Мені й видається, що та редакція наукових гіпотез про існування Великої Богині-Матері або Великої МатеріЗемлі, що запропонована в монографії, є частиною патріярхальних мітологем й інтерпретативних моделей, хибно використана як доказ існування паритетних стосунків і залишає відчуття суперечливости. Це модель владних, субординативних, об’єктносуб’єктних узаємин. Та й загалом ідея ґендерного паритету сама собою утопічна, методологічно послідовнішим було би припустити, що в ранніх докласових суспільствах ґендерного поділу праці не існувало, а отже, стать могла й не бути основою для категоризації людей чи конструювання соціяльних груп.

На користь гіпотези ґендерного паритету в доісторичний час у монографії наведено ще один арґумент: «В язичницькому світогляді давніх слов’ян жіночі та чоловічі божества не протистояли одне одному, не конкурували поміж собою і не творили ґендерної ієрархії» [84]. Мовляв, оце непротиставлення і відсутність ґендерних ієрархій є спадком давніших часів. Але на гадку спливає принаймні два типи досліджень язичницького Володимирового пантеону із протилежними висновками. Деякі науковці вказували на структурну визначеність положення Мокоші (єдиного жіночого божества цього пантеону) в переліку богів у літописах, і це положення Вячеслав Іванов і Владімір Топоров відчитували саме як протиставлення групи чоловічих персонажів богів жіночому персонажеві[2].

Інший доказ того, що між богами Володимирового пантеону могла існувати опозиція, випливає з етимологічних досліджень. Одна з найпоширеніших гіпотез щодо походження імені богині припускає його однокореневість із «мокрий» і «мокнути». Тобто ця богиня співвідноситься з низом, хтонічним (неґативним, небезпечним), і, ймовірно, таки конфігурує субординованість жіночого чоловічому.

Згадаймо і прикликаних у реальність богів/богинь Мокош і Ладу. Ім’я Мокош (і його варіянти) згадувано в багатьох літописах у переліку Володимирового пантеону. Але згадки про Ладу в давньоруських літописах немає. Вперше цей персонаж з’являється у відносно пізніх польських письмових пам’ятках. Іще Олександр Потебня піддав сумніву (у праці «Объяснения малорусских и сродных народных песен») достовірність існування такої богині і джерел, звідки взято відомості про неї. У деяких літописах (Густинському) Ладо – персонаж чоловічого роду. Сьогодні можна вважати доведеним, що основою для створення необогині Ладо є приспівки весняних і весільних пісень типу «ой-дід-ладо». Приклади створення мітичних персонажів із незрозумілої приспівки відомі в мітології. Апеляція до Збруцького ідола як доказу існування такої богині не надто переконлива, адже співвіднесення зображень на знахідці з назвами богів доволі факультативні.

До питання методології: соціяльний конструкціонізм, фукіянська теорія влади і аналіз ґендерних режимів
Коротко зупинюся на теоретикометодологічних питаннях. Монографію Оксани Кісь написано на основі ґендерного підходу. Самий термін розшифровано в розділі «Ґендерний підхід: теоретичні засади та ключові категорії», де екскурс в історію і методологію дає підстави припустити, що авторка розуміє ґендерний підхід як соціяльно конструкціоністський (в авторській термінології – конструктивістський). Це значить, «що статус жінки і позірна відмінність між чоловічим та жіночим радше є способом інтерпретації біологічного, що закріплений писаними та неписаними законами цього суспільства» [61]. Цей підхід базується на запереченні біологічного детермінізму або есенціялізму, який радше розуміє прояв жіночого і чоловічого як заданого й зумовленого природою.

Я хотіла би звернути увагу, що поряд із заявленим і очікуваним конструкціоністським аналізом та інтерпретацією становища жінки в традиційній культурі Оксана Кісь раз по раз залучає арґументи біологічного порядку – апелює до психіки, фізіології, психо-фізіології, етнопсихології тощо як задовільних пояснювальних моделей.

Такий перехід із конструкціоністської в біологічну інтерпретативну площину інколи породжує хисткі й суперечливі висновки, які різко дисонують із рештою дослідження. Наприклад, як пише авторка,

старі та немічні батьки не завжди мали безумовну повагу власних дітей. Незворотні зміни у психіці та поведінці людей старшого віку часто ставали причинами щоденних сварок (найчастіше – з невісткою). Вірогідно, старечі дивацтва стали одним з джерел виникнення численних байок та народних анекдотів про «дурну бабу». [190]

Важко сказати, чи мала дослідниця такий намір і чи достатньо критично відстежила цей поворот думки, але через преференцію біологічної інтерпретації вона не деконструює і навіть не розпізнає фольклорну мізогінію, а укріплює її, інтерпретує як віддзеркалення «об’єктивної реальности», обумовленої змінами у психіці жінок похилого віку. Теж не зрозуміло, чому «люди старшого віку» вже в наступній частині речення стають всі жінками, анекдотичними «дурними бабами».

Такий хід особливо незрозумілий, бо в іншому місці цієї ж монографії Оксана Кісь згадує дослідження, у яких показано, що фольклорні сюжети санкціонують і сакралізують панівні ґендерні режими як справедливі і створені богом (побутують апокрифічні леґенди про зухвале і несправедливе головування жінки в сім’ї, розгніваний бог поміняв ролі місцями і закріпив верховенство чоловіка як справедливіше і виваженіше). Але в зацитованому пасажі авторка не впізнає подібного механізму оправдання поширених, принизливих для жінок стереотипів як способу леґітимації ґендерного розподілу влади.

Есенціялізм проявляється і в тих пасажах, де авторка застосовує статево-рольовий підхід, керується ідеєю про природність статі й соціяльну конструйованість ґендеру. Цю ранню гіпотезу ґендерної теорії було пізніше критиковано, адже вона ґрунтувалася на біологічних чинниках статі.

Проаналізуємо, скажімо, твердження монографії про те, що

завдяки своїй біологічній статі, жінка більше ніж чоловік залучена до репродуктивного процесу і саме це традиційна культура розглядає як засадничу передумову соціяльної ролі матері. [168]

Хоч існують варіянти традиції, які, пише авторка, «зумовлені етнокультурними чинниками», все-таки, за логікою цитати, ці варіянти обмежено прив’язкою соціяльної ролі до природної, біологічної статі. Іншими словами, соціяльна роль постала почасти як культурний, а почасти як «біологічний феномен».

На перший погляд це виглядає переконливо і резонно (за винятком лише міркування, що традиційна культура вважає материнство роллю, а не самою природою жінки). Але як пояснити те, що тими самими арґументами біологічности і природности можна обґрунтувати і цілковито протилежний порядок речей – те, що чоловік більше й триваліше, ніж жінка, залучений до репродуктивної роботи? Давайте пофантазуємо.

У людських суспільствах могла б усталитися норма, що дітьми опікуються більше чоловіки, аніж жінки. Тоді ми вірили б ось у таке: перші дев’ять місяців дитину виношує жінка в лоні, а наступні дев’ять місяців жінка відпочиває (у тваринному світі, до речі, таке трапляється), і в цей період жіночих «репродуктивних вакацій», поки дитина ще не вміє ходити, більше навантаження бере на себе чоловік: він виношує дитину на руках, на спині, а водночас виконує свої щоденні справи. Такий розподіл обов’язків виник невипадково, це задум самої природи: вона дала для цього чоловікові більшу фізичну силу. Жінці природніше носити в утробі, чоловікові природніше – на руках. Тільки повністю виношена (і в утробі, і на руках) дитина росте здоровою і щасливою. Батько свідоміше контактує з дитиною (материнське виношування механістичне, неперсоніфіковане). Дитина звикає за рік до батька, тому далі між ними підтримується ближчий емоційний зв’язок.

Адже така «казочка» біологічно обґрунтована, біологічно можлива? І за цією «казочкою» саме внаслідок своєї статі чоловік мав би бути більше залучений до репродуктивного процесу.

Чому ж тоді у слов’янських традиційних культурах такої опції для маскулінности нема?

Виходить так, що інститут материнства є нібито наслідком біологічної статі й існує, а інститут батьківства (як щоденне, залучене піклування про дітей) теж міг би бути наслідком біологічної статі, але в нашій культурі його нема. Та якщо біологія уможливлює обидва варіянти, а в культурі існує лиш один із них, то можна вірогідно припустити, що біологічні арґументи не достатні й не мають належної пояснювальної сили: вони просто нормалізують те, що є в даний момент, і вуалюють існування якихось інших механізмів.

Схоже, формувати саме такі, а не інакші, також біологічно можливі соціяльні інститути, спонукає зовсім не біологія. Конструкціоністи вважають, що цим небіологічним чинником є дискурсивна влада.

Тому, обговорюючи такі питання, як ґендерний розподіл ролей, треба, мабуть, насамперед нейтралізувати біологічну риторику як невідповідну й оманливу. Апеляція до «біології» хоч і виглядає переконливо, є очевидною і непроблемною, насправді може роззброювати аналітичну думку, захоплювати її і примушувати рухатися вздовж конвенційних положень, визначених векторами нормативної культури. Біологічні арґументи не безневинні, відтягують увагу від критичного аналізу того, як облаштовано розподіл ролей між людьми, оприроднюють його, вуалюють владні стосунки.

Дослідження Оксани Кісь системно опирається й опонує багатьом конвенційним положенням, але, водночас, застосовані в монографії арґументи з шерегу класичної психології чи соціяльної психології, уживані щодо категорій нації чи етносу (фольклор віддзеркалює «найсуттєвіші риси етнопсихіки» [68], поширення малих сімей є «однією з визначальних етнопсихологічних прикмет українців» [79] тощо), старости, молодости («психофізіологічні особливості юнацького віку» [112]), різних соціяльних інститутів, як-от материнство або дошлюбні статеві стосунки (пояснювані також «дією в групі певних психо-соціяльних механізмів» [118]), є також радше біологічними, есенціялізаційними, вони пояснюють соціяльні явища особливостями людської психіки, еротичними імпульсами, гормональними сплесками, індивідуальними рефлексами, колективною душею, – і випускають з уваги владні причини конструювання соціяльних феноменів на кшталт етносу, віку, сексуальности, материнства, батьківства тощо.

Саме владні вектори утворюють дискурси культури. А дискурси визначають, які ідеї стають традицією, моральною нормою, звичаєм, «здоровим глуздом» і очевидністю, що є природнім, що неприроднім, а що протиприроднім. Іншими словами, культура відбирає певний біологічний матеріял, порядкує ним на свій розсуд, надає йому потрібної їй логіки, структури, і тоді цей матеріял уже є продуктом культури. Так природа стає служкою в процесах леґітимізації/оправдання чинних ґендерних режимів (владних узаємин), а не причиною їх.

Конструкціоністський аналіз нерідко деконструює «звичайне», «нормативне» і через це може програвати у змаганнях за масове признання, очевидність і зрозумілість. Водночас він «визволяє» соціяльні факти з тенет очевидностей, пропонує інструментарій для їх аналізу, виявляє політичні приховані механізми їх появи, функціонування, трансформації тощо.

Наостанок хочеться вернутися до тези про можливість «еґалітарних» стосунків в українській традиційній сім’ї. Вже від самого початку Оксана Кісь застановляє, що в Україні превалювала «нуклеарна сім’я», взаємодії в якій «будуються, зазвичай, на демократичних, еґалітарних засадах» [80]. До категорій «еґалітарний», «партнерські стосунки» авторка вдається багато разів. Однак мені видалася неочевидною і неоднозначною правомірність застосування такого категоріяльного апарату для реалій XIX століття. Еґалітарність, демократичність, партнерськість у сімейних (подружніх) стосунках є категоріями пізньомодерних урбаністичних реалій, вони пов’язані з суттєвими змінами в структурі традиційної сім’ї, лібералізацією та плюралізацією сексуальности, появою доступної контрацепції, націленістю на подолання ґендерного розподілу праці, можливістю самостійних заробітків усіх членів партнерства, появою новітніх репродуктивних медичних технологій, появою альтернативних сімей тощо.

Навряд чи в традиційній сім’ї могли існувати взаємини, що відповідали б категорії еґалітарности в такому її розумінні. Ба більше, як показали теоретики фемінізму XX століття (Ендрієн Рич, Катрин МакКінон), традиційний інститут сім’ї є одним із базових соціяльних інститутів, у межах якого відтворюється чоловіче домінування. Нерівність – неминучий наслідок статевого поділу праці всередині сім’ї, ґендерованої сексуальности (чоловіча сексуальність/жіноча сексуальність), обов’язкової гетеросексуальности, відсутности контрацепції, абортивного реґулювання чи високого рівня народжуваности й дитячої та жіночої смертности тощо, – тобто всього того, що було іманентним традиційній (малій і великій) сім’ї.

Як мені видається, в роботі відбулася дофукіянська концептуалізація поняття влади, яка переважає в сучасних ґендерних студіях в Україні, внаслідок чого і стало можливим застосування категорій еґалітарности до такого, здавалося б, несумісного з паритетними стосунками інституту як традиційна селянська родина.

Владу в роботі інтерпретовано найчастіше як форму тиску, обмеження, заборони, покари та насильства. За такої інтерпретації, владні стосунки, видимі у формах домашнього насильства, зґвалтувань, подвійних моральних стандартів ув оцінці статевої поведінки жінок і чоловіків [145], різних покар за переступ (жінок за перелюб карали фізично, побиттям), репресивного контролю за жіночою тілесністю, обмеження у прийнятті рішень, присилування виконувати рішення чоловіка тощо. Влада в такій інтерпретації є завше тиском і нещастям.

У дофукіянських інтерпретаціях влади вона діягностується лише там, де реалізується через утиск, приниження, обмеження та насильство і ніби «зникає» там, де репресивні форми відсутні. Мішель Фуко був одним із перших теоретиків, хто ввів категорію дискурсивних влад, таких, що діють не через погрози фізичного насильства, а через упровадження переконливих ідей, які також владно впорядковують соціяльний простір, але діють і через насолоду, приємність, категорії щастя і правильности. Поза фукіянською теорією дискурсивних влад ситуації, де не існувало прямого примусу, а натомість згадується ідилічне взаємопорозуміння, у монографії означено як еґалітарні. Це і викликає основні застереження.

Простежмо, як це відбувається. Оксана Кісь пише:

Ідеалом подружнього життя є злагода, збудована на співчутті і взаємопідтримці. Утім, виняткове право застосування чоловіком фізичного покарання дружини за певні провини жінки, а також деякі риси повсякденного етикету є свідченням дискримінації – підлеглого становища жінки в подружжі. [150]

Ці два речення звучать буцімто як протиставлення. Але ж співчуття і взаємопідтримка не заперечують можливости владно-субординативних стосунків:

Попри все, дослідники та селяни одностайні в тому, що абсолютна більшість сімей жила у злагоді та взаємній повазі. Наголошуючи поважне ставлення до жінки, етнографи так описують місію жінки у подружжі: для чоловіка дружина «порадник, вірний друг, помічник; її привітність втішає у сумних обставинах». [149]

Такі твердження хоч і не містять інформацію про фізичний тиск, але також указують на владну компоненту стосунків: на особливе ставлення до жінки, на її дорадчу функцію, на очікувану від неї емпатичність тощо. Або інша цитата:

Успішне виконання жінкою цієї частини своїх обов’язків значною мірою впливало і на стиль стосунків у подружжі, на ставлення чоловіка до дружини. [157]

Намагання упродовж усієї монографії визначитися між полюсами «еґалітарність» – патріярхальність ґендерного режиму є, на мій погляд, радше нереалістичними. (За умов, коли відбувається конструювання двох груп осіб на основі статевих показників, годі припускати можливість усунути владні стосунки: саме задля них – заради влади – це конструювання і відбувається). У традиційній сім’ї XIX століття стало присутні різні форми ґендерних влад, які реалізувалися як деспотично (через примус і насильство), так і через заохочувальні, позитивні модерні дискурси, з патосом шанобливости й високоморальности. За такого, фукіянського розуміння влади свідчення про те, що «жінка в сім’ї не користується особливою повагою, її поради ніколи не питають», «жінку розглядають як безправну особистість, яка в усьому повинна беззастережно коритися чоловікові» [141], а також свідчення про те, що жінка «порадник, вірний друг і помічник», розглядалися б не як суперечливі й протиставлені, що не дають визначитися поміж вибором двох опозиційних ідей. Такі твердження розглядалися б, навпаки, як подібні й односкеровані, зі спільною основою «іншування» жінки: чи то її роль позиціонується як допоміжна, залежна й другорядна (у дискурсах приниження), чи як помічна, супровідна, як вірного друга (в дискурсах заохочення), ефект цих дискурсів однаковий. За такої оптики порозуміння і щастя можуть вуалювати владні стосунки, але аж ніяк не стають синонімами еґалітарности.

Монографія Оксани Кісь – значуща праця, яка поклала початок системним ґендерним студіям в етнографії і дає можливість для адаптації методологій для локального матеріялу. Вона спонукає до аналізу та роздумів. Сподіваюся, дискусія навколо обговорених і ще не обговорюваних тез монографії триватиме.

[1] Марія Лесів, «“Слава Дажбогу!”: український рідновірівський рух як альтернативна візія нації», Народознавчі Зошити. Українська фольклористика в Канаді, 2010, № 3-4, с. 363–371.

[2] Вяч. Вс. Иванов, В. Н. Топоров, «К реконструкции Мокоши как женского персонажа в славянской версии основного мифа», Балто-славянские исследования.1982, Москва: Индрик, 1983, с. 175–187; Вяч. Вс. Иванов, В. Н. Топоров, Славянские языковые моделирующие семиотические системы (Древний период), Москва, 1965, с. 25.

Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні

ofenzyva — Tue, 24 Jan 2012 14:28:47 +0000

Авторка: Ольга Плахотнік
статтю надруковано в часописі “Критика”, Число 9–10 (167–168), Вересень–Жовтень, 2011

На момент написання цього тексту слово ґендер стало широко вживаним в українському суспільному дискурсі, а ґендерна політика ось уже понад п’ять років є державною справою. Десь за двадцять років у країні відбулися не лише запровадження й узвичаєння нового англомовного терміна, але й дивовижний рух його смислів і значень. У цьому тексті я маю на меті не описати в деталях цей захопливий процес, а простежити саме методологічні трансформації ґендерної теорії на українських теренах у їхньому співвіднесенні з аналогічними процесами на Заході. Що відбувається з революційним і підривним потенціялом ґендерної теорії (як критичної теорії) в Україні? Ці процеси є суто пострадянськими чи глобальнішими: чи в країнах, де виникла й розвинулася ґендерна теорія, «все те саме»? Нарешті, як вплинули два десятиліття розвитку ґендерної теорії та ґендерної політики на загальний інтелектуальний клімат у країні?

Короткий екскурс в історію

Англомовне поняття «ґендер» має ще досить короткий вік на Заході, але за кілька десятків років воно прожило як період тріюмфу, коли його поява стала символом революційних зрушень в осмисленні людини і суспільства, так і пізніші часи підозр і непопулярности (коли потреба в ньому на рівні теорії майже відпала). До 1970-х років це був суто філологічний термін на позначення граматичного роду, а соціологію, психологію та інші соціогуманітарні та природничі дисципліни, що вивчають людину, цілком задовольняло поняття «статі», бо саме анатомічну стать трактували як визначальний чинник соціяльної поведінки людей. Така позиція називається біологічним детермінізмом; вона й сьогодні переважає у масовій свідомості і часто – в науковому дискурсі.

Десь у 1968 році виникає нове змістове наповнення для узвичаєного терміна: психологи, що працюють із так званими «розладами статевої ідентичности», пропонують уживати слово «ґендер» на позначення соціяльного виміру статі – підкреслюючи в такий спосіб, що стать індивіда (стать) і індивідуальне та суспільне усвідомлення статі, її формування та нормування (ґендер) є різними, хоча й пов’язаними між собою феноменами. Виникнення нового терміна мало революційне значення, особливо в контексті потужного феміністичного руху в США та Европі, бо саме він дозволяв поставити під сумнів історичну та культурну незмінність становища жінок, проблематизувати «природне призначення» осіб різної статі.

Можна згрубша виокремити дві основні методологічні площини, в яких розвивалася ґендерна теорія від часу своєї появи. Першою сформувалася та, що її можна назвати біологічним фундаменталізмом, бо вона вважає незмінну стать основою для конструйованого ґендеру. За влучним висловом відомої американської дослідниці Лінди Ніколсон, такий спосіб розуміння можна порівняти з вішалкою для пальта, де тілесність певної статі є неначе штивною основою, на яку «накинуто» різні ґендерні характеристики людей. Ця позиція також є почасти есенціялістичною, бо в ній тіло і стать є чимось сутнісним, природним, незайманим культурою.

З розвитком теорії та усвідомленням її методологічних суперечностей у дослідницькій спільноті поступово відбувається перехід до розуміння не лише ґендеру, але також сексуальности, статі й тілесности як суто конструйованих, відкидаючи будь-які есенціялістичні уявлення. Наприклад, авторитетна американська історикиня Джоан Скот пропонує таке означення: «Ґендер є соціяльною організацією статевих відмінностей. Однак це не означає, що ґендер відображає чи випливає з визначених і природних фізичних відмінностей між чоловіками й жінками; радше ґендер є знанням, що надає значень тілесним відмінностям» (курсив мій. – О. П.). Таке розуміння уґрунтоване в концепції соціяльного конструювання (вважається, що її у 1960-х роках започаткували американські соціологи Пітер Берґер і Томас Лукман); воно дає змогу розглядати ґендер уже як спосіб «роблення» статі через повсякденні практики статево позначеного тіла.

Кендес Вест і Дон Зимерман, авторка й автор знакової статті «Соціяльне конструювання ґендеру», писали про цей методологічний перехід так: спочатку ми чітко розуміли, що є стать і що є ґендер. Саме так ми викладали цю теорію в університетах, але студенти почали плутатись, і приблизно від 1975 року ця плутанина вже вийшла за межі університетських авдиторій і потребувала наших серйозних теоретичних рефлексій.

Відповідно, для теоретичної позиції «все є конструйованим» поняття ґендеру набуває нових значень і конотатів, бо логічно поставити питання: хто надає значень тілесним відмінностям і для чого? І тоді для пояснення стає необхідним іще один концепт – влада, що є ключовим для радикально-феміністичної теорії.

Влада і ґендер – це майже «близнюки-браття». Ґендерування людей через суспільні інститути є нічим іншим, як встановленням владних відносин. Це процес «створення» відмінностей заради вибудовування і леґитимації нерівностей, коли одна група отримує привілеї за рахунок іншої, протилежної: чоловіки над жінками, дорослі над дітьми, гетеросексуальні над гомосексуальними тощо.

Тому, наприклад, у логіці соціяльного конструкціонізму наступним кроком ґендерної теорії стала проблематизація «природности» гетеросексуальности (однією з перших це зробила американська антропологиня Ґейл Рубін): новий варіянт ґендерної теорії розглядає гетеросексуальність як інструмент конструювання статі і встановлення влади. Ґендерування робить із нас не просто жінок і чоловіків із відповідними анатомічними особливостями, але, по-перше, протилежних за якостями і властивостями (неначе ми з різних планет), по-друге, «жінок для чоловіків» і «чоловіків для жінок». Американська феміністична теоретикиня Ендріан Рич назвала цей процес примусовою гетеросексуальністю, наголошуючи на відсутності в людини вибору альтернативних сексуальних сценаріїв у процесі засвоєння ґендерних ролей.

Отже, еволюція терміна «ґендер» у західній соціяльній теорії починається від заперечення біодетермінізму і переходу до біофундаменталістських уявлень про стать, тобто рух від повного есенціялізму до часткового. Пізніше відмова від будь-якого есенціялізму (в межах соціяльно-конструкціоністської методології) видозмінює ґендерну теорію, фокусуючись на механізмах влади у фукіянському розумінні цього терміна. В термінах влади розглядається також академія як інертний та ієрархічний соціяльний інститут, тому леґітимізація спершу жіночих, а потім ґендерних студій, наприклад, у США стала результатом силових інтервенцій академічних феміністок, які об’єднувалися задля «проштовхування» в академію ґендерної теорії та відповідних навчальних програм.

Звісно, сучасна західна феміністично-ґендерна спільнота не є гомогенною: хтось стоїть на біофундаменталістських позиціях, а хтось послідовно розпрацьовує різні антиесенціялістичні візії проблематики статі в межах постструктуралізму чи квір- теорії тощо. Але загальна логіка процесу є сама такою. Що ж відбувалося в українських ґендерних студіях у термінах методологічних засад і преференцій?

Елітарна марґінальність: українські ґендерні дослідження як пострадянський феномен

Від початку 1990-х ґендерна теорія приходить на пострадянський простір через дослідниць і активісток, які могли читати іншомовні тексти і перекладати їх чи переказувати. В Україні знаковою постаттю в цьому сенсі була Соломія Павличко (1958–1999), а збірка її текстів та інтерв’ю «Фемінізм» (видана 2002 року, але статті друкувалися раніше) якраз і є взірцем такого переказу: фактично, вперше українською мовою були озвучені питання прав жінок через призму ліберальної феміністичної теорії.

Зважаючи на відсутність феміністичного руху в Україні на початку незалежности, ґендерні дослідження в наших краях формувалися як елітарно-марґінальна царина міждисциплінарного знання, де елітарність ґрунтувалася на вільному володінні мовами і певному академічному статусі. Це давало змогу опрацьовувати тексти з ґендерної теорії в бібліотеках західних університетів. Марґінальними новонароджені ґендерні студії були в контексті пострадянської академії, яка, бувши апаратом влади (чи прямо, чи як «знання-влади», за Фуко), виявляла стійкий опір новій критичній теорії задля самозбереження себе як соціяльної структури. Цікаво, що в самих ґендерних студіях власна марґінальність усвідомлювалась, але часто пояснювалася «недостатньою освіченістю чи дозрілістю» суспільства (й академії зокрема) до ґендерної теорії та відповідних політик. Владні дискурси в академії стають видимі лише через критичну соціяльно-конструкціоністську оптику, але в тогочасних ґендерних дослідженнях цю методологію використовували рідко.

Виникла специфічна (відмінна від західної 1970-х років) ситуація, коли формувався й ріс так званий академічний фемінізм, але під нейтрально-конвенційною назвою «ґендерні дослідження», що мав «попит» у західній академії, залишався чужим і відторгнутим від академії пострадянської, але також не мав при цьому суттєвого соціяльного запиту, виявленого в низовому громадському активізмі.

На той час уже й на Заході почався ріст антифеміністичних настроїв (так званий backlash – відкат), пов’язаний із тим, що основні цілі ліберального фемінізму вже було досягнуто, й тепер наступив час активістсько-феміністичного «затишшя». Нова ґенерація вже сприймала як належне ті можливості для жінок, за які боролися їхні бабусі й матері (право на працю, право на освіту тощо), й зосереджувалася на трохи інших цінностях.

Але пострадянська ситуація була особливо контрастною в цьому сенсі, бо традицій феміністичного руху в нас узагалі не було. На цьому тлі переформатування економіко-політичних умов і, відповідно, ґендерних моделей та контрактів, продукувало в більшості жіночого населення загострене відторгнення фемінізму або як асоційованого з радянським ґендерним проєктом («фемінізм – це коли жінки в помаранчевих безрукавках кладуть шпали або асфальт»), або як незрозумілої розкоші чи забаганки в контексті повсякденного тяжкого «перестроєчного» економічного виживання.

У цих обставинах елітарно-марґінальні ґендерні дослідження немовби перебували у паралельній реальності щодо повсякденного життя посполитих громадянок, бувши надто теоретичними і слабко пов’язаними з різношаровими проблемами різних груп українського жіноцтва. Тому, попри численні просвітницькі проєкти в стилі «ходіння в народ», українські ґендерні студії були майже невидимі для масової свідомости аж до початку державної ґендерної політики в середині 2010-х.

«Ґендерний клопіт» із методологією

Новостворювані осередки ґендерних досліджень в Україні опинились у непростій теоретико-методологічній ситуації. У 1990–2000-х роках почали з’являтися в Росії (російською мовою) переклади ключових текстів із ґендерної теорії, але навіть у великих українських містах придбати їх було неможливо: ці книжки продавали у двох-трьох книгарнях Москви та Санкт-Петербурґа і по них треба було їздити туди. Українських перекладів було критично мало, до того ж із ними відбувалися різні «дивні історії».

Кілька теоретично вартісних книжок (у тому числі із квір-теорії) випустило видавництво «Ахілл» у серії «Фемінізм і ґендер», але в дуже поганому перекладі, що суттєво знецінює ці видання. У видавництві Соломії Павличко «Основи» вийшли друком «Друга стать» Симони де Бовуар і «Сексуальна політика» Кейт Міллет: «феміністична класика» 1950–1970-х років. Методологічно сучасніші тексти також виходили, але чомусь мізерними накладами (саме так сталося з книжками «Ґендерний клопіт» Джудит Батлер і «Сексуальна/текстуальна політика» Торил Мой).

Як дослідниця я спостерігаю, що й по сьогодні видавництва часто обирають для перекладу дуже «дивні» книжки, методологічно застарілі або непослідовні, маловідомі і маловпливові в своїх країнах. Але навіть таку книжку потім важко (подеколи неможливо) читати через критично низьку якість перекладу. Зрозуміло, що для перекладання нової та складної для розуміння ґендерної теорії потрібні «подвійні» фахівці, але видавництва чомусь не завдають собі клопоту знайти висококваліфікованих перекладачів. Отже, результати українського «ґендерного» книговидання якщо й могли суттєво впливати на теоретичні засади ґендерних студій, то пропонували переважно ранні (біофундаменталістські) версії ґендерної теорії, але не сучасні соціо-конструкціоністські візії.

Можна сказати, що україномовну теоретичну лакуну з ґендерної проблематики заповнили кілька відносно високотиражних видань. По-перше, це збірка Соломії Павличко «Фемінізм», яка, попри її популярність і доступність, виглядала вже дещо запізнілою і в часовому, і в теоретичному вимірах. У своїх роздумах про сучасний західний фемінізм Павличко нарікала на «різнорідність» і «розрізненість» теорій і рухів, на «відсутність єдиних ідентичностей, як статевих, так і ґендерних», артикулюючи тим самим радше есенціялістичне, а не конструкціоністське бачення ґендерної проблематики.

«Антологія феміністичної філософії» того самого видавництва «Основи», стала, на мій погляд, потужним (800 сторінок!), але всуціль холостим пострілом, що не досяг своєї потенційної авдиторії. Хоч американський ориґінал антології укладено відносно недавно (1999), в методологічному плані ця книжка є досить безсистемною і радше есенціялістичною, бо прагне охопити найширше коло «навколоґендерних» тем, орієнтуючись на вказівник «про жінок». Схоже, «Антологія феміністичної філософії» не вдовольнила ні філософської спільноти (бо запропонувала описові тексти одіозної тематики, надто екзотичні для пострадянської філософії), ані академічних феміністок (через застарілу методологію і надмірну розкиданість тем і ракурсів).

Нарешті, є ще одне видання, позбавлене проблем із доступністю, тому надзвичайно поширене в українській академії: «Основи теорії ґендеру». Цю випущену 2004 року книжку справедливо вважають першим українським підручником із ґендерної теорії. Схоже, великий наклад і безкоштовність спричинилися до того, що ця книжка потрапила в усі українські університети, бібліотеки, ресурсні центри. Але фахові рецензії та відгуки на неї вказують знову ж таки на суттєві методологічні вади цієї книжки. Подивімося на них уважніше: це допоможе зрозуміти, як вибудовуються методологічні преференції в українських ґендерних студіях взагалі.

Для початку дуже хочеться процитувати сентенцію з підручника біології за 10 клас про те, що «онтогенез є короким повторенням філогенезу». Спостерігаючи за собою та іншими людьми, хто цікавиться ґендерними дослідженнями, я помітила, що все починається з відмови від (або, принаймні, підважування) біодетермінізму. Ми неначе спочатку входимо в своєму розумінні у біофундаменталістський етап розвитку ґендерної теорії, коли стать все ще виглядає есенційованою, а ґендер – конструйованим (теорія «вішалки для пальта»).

Але ця позиція є досить хисткою, бо доводиться балансувати між двома протинаправленими методологічними векторами – есенціялізмом і його протилежністю. Окрім того, виникає потреба позиціонувати себе відносно вже згаданого поняття влади. Тому з місця біофундаменталізму ти неодмінно мусиш зробити крок кудись, щоби встояти.

Деякі дослідниці й дослідники рухаються у бік антиесенціялізму (соціяльний конструкціонізм, квір-теорія тощо), приймаючи категорію влади як наскрізну і ключову. Деякі свідомо обирають есенціялізм, навіть якщо й далі називають це «ґендерною теорією»: очевидно, що силу притягання есенціялізму помножує кількатисячолітня історія філософії й науки.

Але частина ґендерної спільноти так і не відрефлексовує достатньою мірою своїх теоретичних основ, і тоді трапляється, що дослідниця чи дослідник декларує одну методологію (конструкціоністську), але дискурсивно вибудовує іншу (зазвичай есенціялістичну), або методологією називає абстрактно-аморфний «ґендерний підхід», без уточнень і пояснень, якого саме штибу ґендерну теорію використано. Саме це сталося з підручником «Основи теорії ґендеру»; саме це є типовим станом українських ґендерних студій узагалі. Як показано вище, саме цей стан всіляко підтримують методологічні преференції українського «ґендерного» книговидання – але поряд із іншим потужним чинником, що називається «ґендерний мейнстримінґ».

Ґендер у маси: державна ґендерна політика та її теоретичне підґрунтя

Від 2006 року після набуття чинности Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» починає свій відлік українська державна ґендерна політика (далі в тексті – УДҐП). Попри свою практичну вкоріненість і виражений політично-адміністративний характер, УДҐП стала також вагомим чинником трансформації ґендерних досліджень (і відтак ґендерної теорії) в Україні. Тепер держава прямо декларує свою зацікавленість у ґендерних студіях і всіляко стимулює їх приріст і розвиток (кількість навчальних курсів, публікацій, катедр тощо).

З теоретико-методологічного погляду ґендерна політика української держави в цілому наслідує европейську модель розв’язання проблеми ґендерної нерівности у суспільстві. На відміну від США, де забезпечення рівних прав і можливостей незалежно від статі базується, переважно, на комплексі афірмативних заходів (або позитивних дій, як це зветься в українському законодавстві) щодо дівчат і жінок, ООН і Европейський Союз виробили свій варіянт стратегії. Англійською мовою він зветься gender mainstreaming, – дослівно це перекласти важко, тому зазвичай уживають приблизний переклад: у більшості офіційних документів це звучить як «Комплексний підхід до проблеми рівности жінок і чоловіків». Враховуючи «труднощі перекладу», в українсько- та російськомовому ґендерному дискурсі часто вживають кальку з англомовної назви – ґендерний мейнстримінґ – і я теж долучуся до цієї практики.

Від 1998 року, коли Рада Европи офіційно закріпила ідеї ґендерного мейнстримінґу, вони є засадничими для розробки законів і державних програм із ґендерної політики в усіх країнах ЕС. Ухвалений документ наголо шує, що мейнстримінґ у певному сенсі є новою стратегією досягнення ґендерної рівности, яка має на меті «інкорпорувати аспекти, пов’язані з рівністю між жінками та чоловіками, в усі сфери й на всі рівні політичної діяльности».

Але прискіпливіший погляд виявляє: концепт ґендерного мейнстримінґу є частиною европейської неоліберальної стратегії модернізації політики управління, що призначена підвищити ефективність підприємств через продуманіше використання трудового потенціялу людей обох статей. Об’єктами ґендерної політики тут стають «жінки і чоловіки», при цьому під «жінкою» мається на увазі (новий) суб’єкт трудових відносин, економічний потенціял яких може і має бути використаний ефективніше.

Отже, ґендерний мейнстримінґ спирається на ключове мото «Ґендер – це корисно!» (реальна фраза, багато разів повторена одним із високопоставлених українських чиновників): виникає й поширюється теорія та практика «ґендерного авдиту» підприємств, а з газетних шпальт яскраві заголовки запевняють, що якби жінок ефективніше використовували на керівних посадах фінансових установ, то світової кризи не сталося б. І навпаки, безслідно зникають будь-які арґументи з дискурсу соціяльної справедливости чи дискримінації за ознакою статі: лишається «користь», що вуалює відвертішу мету – «прибуток». Методологічно ґендерний мейнстримінґ будується на есенціялістичному виокремленні й посиленому протиставленні жінок і чоловіків, тоді як відмінності між іншими групами населення фактично іґноруються. Ось чому концепт і політика ґендерного мейнстримінґу зазнають нині дедалі дужчої критики від феміністичної спільноти (Олена Ганківська, Керол Баккі, Джоан Івлін, Олена Приходько та інші).

Чому в основу УДҐП було покладено саме концепт ґендерного мейнстримінґу? З одного боку, особливо й вибору не було: ЕС чинить на найближчих східних сусідів, серед яких і Україна, вельми потужний авторитетний вплив, а української феміністичної критики ґендерного мейнстримінґу в Україні й по сьогодні майже не чути. З другого боку, для чиновників усе це звучить набагато нейтральніше (а отже, прийнятніше), ніж фемінізм чи позитивна дискримінація жінок. А з третього – неоліберальна політика ефективного використання людських ресурсів якраз до смаку молодому українському капіталізмові.

Але важливо також, що дедалі потужніша владна політика неопатріярхату не побачила для себе загроз в есенціялістичному за своєю суттю ґендерному мейнстримінґу, адже неопатріярхатна ідеологія уґрунтована в тому самому есенціялізмі: основні категорії лишаються «вродженими» й непорушними і набувають значення «вічних цінностей».

Ідеї ґендерного мейнстримінґу ширяться в Українї від початку 2000‑х років у різнобічній імплементації (виходять підручники і навчальні посібники, дістають підтримку відповідні дослідницькі проєкти аж до академічних ґендерних студій тощо, – і потужним засобом їх транслювання є діяльність структур ООН і міжнародних організацій, що зробили ґендерний мейнстримінґ своєю наскрізною стратегією. Іншим чинником є власне УДҐП, здійснювана через управління у справах сім’ї та молоді різного рівня (відповідальним за ґендерну політику в 2006–2010 роках було, нагадаю, міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту). Неочікувано «спущена згори», вона стала додатковим малооплачуваним навантаженням для нижчої ланки держслужбовців, а тому їхня робота звелася переважно до «привласнення» громадянського активізму різного штибу, здебільшого – в есенціялістичних версіях: скажімо, проведення конкурсу «Сільська жінка року» або взагалі конкурсів краси.

У державній службі спротив ідеям ґендерної рівности чинився як відкрито («Ми живемо за Біблією, а там про жінок і чоловіків усе сказано ясно, раз і назавжди!» – вигукує й демонстративно траскає за собою дверима чиновник районного рівня), так і у формі тихого саботажу (по змозі нічого не робити, але писати «правильні звіти» чи виставляти «показуху»). Я пам’ятаю одного із середніх начальників над ґендерною політикою, досить молодого чоловіка, що навчився вправно і доречно виголошувати промови «про ґендер», але всією своєю поведінкою демонстрував крайній мачизм і мізогінію. «Мій ґендер завжди зі мною» – час від часу іронічно повторював він на людях, роблячи при цій фразі виразні рухи долонею біля паху.

Цей приклад видається мені показовометафоричним: ставши завданням і відповідальністю державно- адміністративних органів, «ґендер» (у розумінні – ґендерна політика) набув значення фалічного символа прямої влади, поряд із низкою інших, уже наявних скіпетрів.

Мейнстримінґування українських ґендерних досліджень: ознаки та індикатори

За останні кілька років українські ґендерні студії, орієнтуючись на співпрацю з державними інституціями, почали суттєво змінювати своє обличчя і свій статус. Преференції щораз більше отримують ті дослідження, що послідовно відтворюють ідеї ґендерного мейнстримінґу. Методологічному розмаїттю, що мало би правити за підґрунтя для теоретичних дискусій і розвитку, майже не залишається місця: ґендерний мейнстримінґ українського зразка оголошує суспільство складеним із двох гомогенних груп (жінок й чоловіків), обидві вони дискриміновані, а тому «недовикористані» на ринку праці. Всі інші «незручні питання» (наприклад, сексуальне насильство, права жінок- міґранток, сексуальні й репродуктивні права, проституція і порнографія тощо) мейнстримінґ відсуває на задній план або взагалі робить невидимими.

Іншим механізмом «мейнстримінґування» українських ґендерних студій є специфічне наповнення їхніх бібліотек: на книжкові полиці надходять переважно безкоштовно розповсюджувані видання на кшталт «Основ теорії ґендеру», матеріялів різного рівня конференцій та різних методичних посібників, виданих міжнародними організаціями чи українськими НДО. У неофіток ґендерних досліджень ці видання формують відповідне розуміння проблематики: однобока ґендерно-мейнстримінґова візія відтворює сама себе. Альтернативні візії фактично унеможливлено, бо книжок із соціяльно-конструкціоністської ґендерної теорії в українському перекладі майже не існує, а ті, що видано англійською чи перекладено російською, важкодоступні, особливо фінансово; втім, це також питання методологічних преференцій керівництва ґендерних центрів.

Одним із важливих наслідків переводу ґендерної проблематики в Україні на «мейнстримінґові рейки» стало таке її потрактування (і в дослідницькій спільноті також): не варто перенаголошувати дискримінацію жінок. Є суспільні царини, де жінок поставлено в нерівне становище: ринок праці, політика, неоплачувана домашня праця й домашнє насильство; але є інші сфери, де дискриміновано чоловіків: обмежений доступ до дітей після розлучення, строкова служба в армії тощо. Всім погано, всі нещасні, суспільство несправедливе до всіх… то до чого тут власне жінки?

Такий підхід не лише повністю нейтралізує феміністичний потенціял ґендерної теорії в її політичному втіленні, але й непомітно, проте настирливо перемикає суспільну увагу на так звані «проблеми чоловіків». Наприклад, статистичну інформацію на кшталт «у 95% випадків після розлучення батьків діти залишаються жити з матір’ю» в межах мейнстримінґового розуміння ґендерної політики трактують як свідчення безумовної дискримінації чоловіків у їхньому праві на батьківство. При цьому рідко коли беруть до уваги, що жінка, залишаючися після розлучення жити з дітьми, зазвичай відчуває різке зниження свого економічного статусу: грошей стає менше, а неоплачуваної домашньої праці, що забирає сили й час, більше.

Інша українська статистика свідчить: найбіднішими та найвразливішими соціяльними групами працездатного населення України є такі матері, що самі (без партнерства) утримують неповнолітніх дітей. Але дискурсивні влади в ґендерованому суспільстві торочать про «радість материнства» і «знедоленого батька». Втім, масова свідомість не схильна до критичного мислення, а отже, відтворює щедро продуковані мас-медіями моральні паніки про безправних і пригноблених чоловіків. Інша «сліпа пляма» УДҐП лежить якраз у розумінні влади: в методології ґендерного мейнстримінґу видимою стає лише пряма ґендерована влада у формі насильства чи примусу. Ось чому левову частку зусиль спрямовано на боротьбу з домашнім насильством із візуальними його символами – синцями та кривавими ранами (щоправда, про створення притулків для постраждалих жінок не йдеться). Інших (дискурсивних) форм влад, оприявнюваних у леґітимних патріярхатних формах «вшанування жінок» як соратниць, помічниць і красунь, уже не добачають, а відтак і не відрефлексовують ані чиновництво, обтяжене обов’язком провадити ґендерну політику, ні навіть чимала частина ґендерно-дослідницької спільноти.

Якщо говорити про процес упровадження ґендерної теорії в курикулуми ВНЗ, то він набуває в Україні дещо макабричних форм. З одного боку, їх усе ще критично мало: розлоге соціологічне опитування харківського студентства (2009) показало, що 66% опитаних жодного разу не стикалися з ґендерною тематикою під час навчання у виші. Зпоміж тих 34% опитаних, які все-таки знайомі з самим поняттям, лише 10% зазначили, що це був окремий спеціяльний навчальний курс або курси. Проста аритметика показує: якщо говорити про так звані «ґендерні курси», тобто навчальні дисципліни, повністю вкорінені в ґендерній тематиці, то їх авдиторією є приблизно 3% всього студентства великого міста (в даному випадку – Харкова).

Отже, говорити про лавинне наростання кількости «ґендерних курсів» в українських ВНЗ трохи зарано. А щодо небагатьох реально впроваджених варто запитати: на якій методології базовано їхні програми – конструкціоністській чи есенціялістичній (мейнстримівській)?

Навіть серед тих курсів, що брали участь у Всеукраїнському конкурсі навчальних програм із ґендерної тематики і як взірцеві були відібрані для публікації (див. «Хрестоматію навчальних програм з проблем ґендерного розвитку», Київ: ПЦ «Фоліянт», 2004), є відверто есенціялістичні модулі або й програми повністю. Маю стійку підозру, що інші навчальні програми, створені «для внутрішнього використання» й не винесені на суд ширшої спільноти (а розміщення силабусів на веб-сайтах катедр в українських вишах, на відміну від західних университетів, «чомусь» не практикується) можуть мати ще більший ухил у бік есенціялізму.

Наведу ще один приклад. У межах УДҐП обласні управління у справах сім’ї та молоді періодично збирають інформацію про «впровадження» ґендерної тематики у ВНЗ. Я мала змогу ознайомитися зі звітом харківських вишів за 2008/2009 навчальний рік, де до переліку запроваджених навчальних програм із ґендерної тематики належали, наприклад, курси чи модулі курсів із надзвичайно промовистими назвами: «Духовне здоров’я (моніторинґ здоров’я)»: «Основи сексології і сексопатології»; «Конфліктологія (статеві відмінності)»; «Китайська мова: особливості використання графеми “жінка” і “чоловік, людина” [sic!] (в курсі ієрогліфіки)», і навіть «Латиноамериканський бальний танець і методика його викладання»!

Тобто, навіть якщо поняття ґендеру входить до тієї чи іншої навчальної програми, його методологічне потрактування (а отже, ідеологічний вплив) може бути абсолютно довільним: від радикально-феміністичного до есенціялістично-патріярхатного. На жаль, маю відчуття, що саме у бік другого з названих полюсів дрейфують сьогодні як українська ґендерна освіта, так і кровно пов’язані з ними українські ґендерні студії.

Варто зазначити, що українська ситуація не є унікальною: в певному сенсі в усіх пострадянських країнах відбувається приблизно одне й те саме. За влучним висловом Сєрґея Ушакіна, інституціялізація пострадянських ґендерних досліджень має самовбивчий характер, а їхній соціяльний вплив неухильно наближається до нуля. Єлєна Ґапова вбачає причини такого стану у специфічних пострадянських процесах класоутворення, коли «ґендер» став одним із тих інструментів, за допомогою яких було завуальовано сутність процесу нового економічного та владного перерозподілу. Алєксандр Пєршай назвав цей процес «колонізацією навиворіт», коли західний термін із потужним критичним потенціялом «колонізується» пострадянським контекстом і стає в результаті конвенційно-нейтральним позначником на виправдання та леґітимізацію чинного соціяльного статус кво.

Західні експертки оцінюють вплив ґендерного мейнстримінґу на ґендерні студії в Европі у м’якших категоріях, але теж неґативно – і в методологічному, і в інституціональному вимірах. Але вони зіткнулися з мейнстримінґом, уже маючи за плечима зо два десятиліття досвіду академічного фемінізму. В Україні натомість саме ґендерний мейнстримінґ став єдино можливим методологічним контекстом для інституціялізації ґендерних студій – але ціною того, що від «ґендеру» лишилася сама оболонка, «порожнє означуване», модний термін для все тієї ж статі.

А тим часом у великих і малих містах України відкривають нові й нові катедри і центри ґендерних досліджень. Іноді їхня саморепрезентація є дуже промовистою: наприклад, у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника Центр ґендерних досліджень зветься «Взаємодія», а на його лоґо зображено жіноче й чоловіче обличчя, що назустріч торкаються одне одного. Дискурсивне повідомлення «що таке ґендер» у цьому осередку прочитується однозначно – це взаємодія жінки й чоловіка в гетеросексуальному інтимному партнерстві. Коментарі зайві.

Ґендерно-дослідницька та інші спільноти: «хвороба правизни»?

В описаній вище ситуації своєрідного стимулювання ґендерних студій стрімко росте спільнота дослідниць і дослідників, що «займаються ґендером». (Дивне, як на мене, самоозначення: аналогічне до «займатися спортом»?) Кількісне зростання, різноякісна освіта і приналежність до різних ґенерацій неминуче призводять до певного розшарування, а то й відкритих розколів усередині ґендерно- дослідницької спільноти (втім, на відміну від Соломії Павличко, я не вважаю таку ситуацію контрпродуктивною).

Якщо на початку 1990-х ґендерні студії потребували знання мов (принаймні, англійської) та поїздок у західні університети, то сьогодні це перестало бути аж таким важливим. Великий масив україномовних і російськомовних видань (про теоретичний ухил яких уже сказано), вітчизняні школи та конференції, ґендерні курси для маґістерських і бакалаврських програм продукують нове покоління дослідниць і дослідників, що всотують «українську ґендерну теорію», тобто ідеологію ґендерного мейнстримінґу, критичний потенціял якої, повторимо, прямує до нуля. Українські ґендерні студії поступово виходять із марґінесів і перетворюються на більш- менш респектабельну царину академічного істеблішменту.

Але не за поколіннєвим вододілом (старші–молодші) проходить нині лінія розколу в українській ґендерній спільноті. Тестом стає саме методологічна позиція, що за сучасних умов конвертується в позицію політичну. Справа в тім, що есенціялізм є засадничою основою будь-якої правоконсервативної риторики, будь-якої ксенофобії. І коли ґендерні дослідження побудовано на есенціялістичній методології (знову ж таки, свідомо чи як наслідок балансування в біофундаменталізмі), вони починають відтворювати й посилювати ідеологію неопатріярхату. Тобто революційна попервах теорія перетворюється на свою протилежність.

Щоб арґументувати цю думку, звернуся до недавньої історії українських ґендерних досліджень. Можна назвати принаймні дві теми, які «роздерли» ґендерну спільноту, не просто розділивши її на два табори, а відкинувши їх просто-таки в полярну опозицію: це рецепція жіночого руху «Фемен» і реакція на звинуваченнях у «ґендер-ґей-пропаґанді».

Поява «Фемен» і їхнє позиціонування відносно фемінізму викликали бурхливі дискусії саме у ґендерній спільноті: деякі дослідниці зайняли позицію іншування «Фемен» й відмови визнати їхні дії самостійними, а протести – феміністичними. Ця позиція ґрунтується на уявленнях про те, що існує «справжній» фемінізм, у вигляді «істинної» теорії та «правильного» активізму: есенціялістичність і владність таких поглядів, а також нездатність до альтернативної оптики є очевидними.

Інший випадок стосується наростання звинувачень ґендерної політики у «пропаґанді гомосексуалізму та ювенальної юстиції» (одним пакетом) від різних церков і консервативно налаштованих прошарків суспільства. Ці закиди очікувані і зрозумілі: справді, ґендерна теорія та грамотно впроваджувана ґендерна політика є емансипаційними й радикальними, а логічна зв’язка між правами жінок і правами дітей очевидна не лише для правознавства. Звісно, консервативні спільноти захищають свої цінності як можуть, не гребуючи підміною понять чи нехтуючи логіку.

Однак прикметною стає відповідна реакція частини української ґендерної спільноти: вони починають виправдовуватися, що ніяка це не пропаґанда і що «ґендер» не має жодного стосунку до теми сексуальности взагалі й гомосексуальности зокрема! Хіба не очевидно, що артикулювати таке можливо лише з есенціялістичних позицій, захищаючи гетеронормативність як єдино природний і справжній спосіб сексуальности?

Соціяльно-конструкціоністська методологічна позиція на сьогодні є в меншості (фактично, на марґінесах) не лише в ґендерній теорії, але й в усіх соціогуманітарних царинах. Вона незручна й небезпечна, бо здатна піддати сумніву й деконструювати будь- яку «вічну» категорію (наприклад, жінка або наука) чи цінність (наприклад, сім’я або нація). Тому в «позаґендерній» дослідницькій спільноті теж усе ще переважає есенціялістична парадигма: вона допомагає безпроблемно прирощувати соціяльний капітал в академії, конвенційно (тому успішно) вбудовуватися в чинні ієрархії суспільного порядку, без ніяких особистих ризиків і революційних загроз.

Отже, що далі?

Можна поставити питання: а чи вплинули описані процеси розвитку ґендерної теорії в українських ґендерних студіях на ширший загал – публічних інтелектуалів, науководослідницькі спільноти, політичні й правничі кола, медії… та й просто «посполитих» громадян? І якщо вплинули – то в який бік, із яким ефектом?

Відповім на нього так: попри те, що слово «ґендер» дедалі більше впізнають і щораз менше плутають із тендером, загальний «ґендерний клімат» суспільства суттєво не покращав. Навіть більше: якщо двадцять років тому можна було сподіватися проґресу в ґендерній лібералізації академії та суспільної свідомості загалом, то сьогодні все це так не виглядає.

Нині вся палітра ксенофобних дискурсів щедро репрезентована українськими медіями (як доведено дослідженням Володимира Кулика), а дискурси сексизму й мізогінії, а також гомофобії ведуть у цьому «хорі» ледь не сольні партії. Офіційні висловлювання найвищих українських політиків не поступаються анекдотам «про блондинок», але й публічні інтелектуали ведуть ті самі розмови, хоч і вуалюють їх у риторику «поваги до жінок»: постфукіянська влада, як відомо, набуває особливо витончених форм саме в дискурсі «вшанування». Правозахисники наполягають, що немає такої проблеми – права жінок – а є проблема прав людини («і, до речі, катування в міліції куди нагальніше мовного сексизму»). А Національна академія наук України у спілці з духовенством розгортає «науково обґрунтований» наступ на репродуктивні права жінок, ініціюючи повну заборону абортів.

Вийшло так, що пострадянські ґендерні дослідження поки що не змінили патріярхатний світ, а більшою мірою «прогнулися» під нього, набувши конвенційної форми ґендерного мейнстримінґу. Вони не могли протистояти наростанню правоконсервативної ідеології, бо не мали для цього методологічного ґрунту під ногами, а інших суспільних сил для такої протидії не виявилося.

Втім, є ще невеликі групи дослідниць і активісток, що належать до «нових лівих» і намагаються обстоювати конструкціоністські візії ґендеру та відповідні їм радикальні ідеології. Вони «винаходять» і пропаґують несексистську мову, а 8 березня виходять на вуличний феміністичний марш. Вони вважають, що в Україні сьогодні різко бракує фемінізму, уґрунтованого саме в конструкціоністській методології, тому в своїх дослідженнях і активістській діяльності звуть себе радикальними феміністками (інколи навіть сепаратистками).

На мою думку, це досить показові речі. Пострадянські часи в Україні позначені глибоким страхом перед фемінізмом не лише з боку патріярхатних інституцій (з академією включно) чи масової свідомости, але також і з боку громадянського суспільства: з понад тисячі зареєстрованих українських жіночих громадських організацій «феміністичними» називають себе не більше ніж п’ять. Виникає навіть такий суто український винахід як «ґендерний рух» (інтернет-пошуковики свідчать про виражену «українськість» цього терміна) на позначення таких типів активізму й досліджень, що вписані в ґендерний мейнстримінґ.

Тому сьогодні назвати свою діяльність феміністичною (замість ґендерної) – це політичний вибір. Джудит Батлер колись влучно порівняла поняття ґендеру із гнучкою формою для печива, здатною до будь-яких (потрібних) трансформацій (що, власне, у нас і відбувається), тому політичним є також рішення відмежуватися, наскільки можливо, від ґендерної риторики як щільно асоційованої з ґендерним мейнстримінґом і відповідною йому методологією. Деякі дослідниці вважають необхідним замінити риторичну форму «жінки – чоловіки» на категорію «ґендерного розмаїття», або вбачають теоретичні перспективи ґендерної теорії в тому, щоби перейти до вживання неіменникових форм цього поняття (ґендерований, ґендерування): так можна почасти знейтралізувати «мейнстримінґове» значення ґендеру, наголошуючи в той же час на його процесуальності. Тоді об’єкт ґендерної політики стає набагато чіткішим, оскільки зв’язок ґендерування і влади виглядає опуклим і очевидним.

Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні сягнули тієї стадії, де критично-революційний потенціял поняття «ґендер» уже майже вичерпав себе. Відповідно, для критичної думки наступають часи нової риторики й нових теорій: можливо, це, нарешті, час для фемінізму?

Нарешті: Місія Феміністичної Офензиви

ofenzyva — Wed, 18 Jan 2012 13:54:19 +0000

ФЕМІНІСТИЧНА ОФЕНЗИВА – незалежна відкрита феміністична ініціатива.

В групі діє принцип жіночого сепаратизму. Лише жінки можуть бути учасницями групи і приймати рішення на зборах. Ми підтримуємо звучання саме жіночого голосу в публічному просторі. Ми співпрацюємо і солідаризуємося з усіма феміністично спрямованими групами та ініціативами.

Ми боремося не за рівність жінок і чоловіків в суспільстві, яке залишається патріархальним. Ми боремося за подолання патріархальних форм влади і різних її проявів – сексизму, гомофобії, трансофобії, ейджизму, расизму, шовінізму. Ми виступаємо за зміни дискримінативного суспільного устрою та законодавства.

МИ ПРАГНЕМО:

Створення простору для критичних гендерних дискусій та незалежного політичного активізму, простору солідарності та взаємодопомоги між жінками.
Формування та поширення феміністично-емансипативного знання та не-сексистської мови.
Запровадження сексуальної просвіти у школах та інших навчальних закладах; гендерно-чутливої освіти на всіх рівнях.
Економічних прав жінок: подолання правових і звичаєвих бар’єрів, що формують гендерно-сегрегований ринок праці; рівна зарплатня незалежно від статі/ гендеру; гендерно-справедливий перерозподіл оплачуваної та неоплачуваної (домашньої) праці у партнерствах; надання репродуктивній праці[1] такого ж символічного та економічного статусу, як продуктивній.
Репродуктивних прав жінок: подолання тиску на жінок народжувати, право і доступність штучного запліднення, право на безпечний аборт, доступна контрацепція, право самостійно обирати умови і місце пологів, проти примусової стерилізації та примусової хірургічної статевої корекції транссексуальних людей і інтерсексуальних людей.
Подолання обов’язкової гетеросексуальності[2], гетеронормативності[3] й гетеросексизму[4], критика патріархатного інституту сім’ї, досягнення рівноправності різних типів стосунків
Зміни суспільного ставлення й законодавчої оцінки будь-яких форм домашнього та сексуального насилля (сексуальні домагання, зґвалтування, в тому числі дружини чоловіком, трафікінг) аж до повної їх неприпустимості і найжорсткішого осуду.

МИ ДІЄМО:

на вуличних акціях, маршах, протестах,
висловлюємося у статтях і дискусіях,
проводимо конференції, диспути, семінари,
організовуємо виставки, кінопокази та інші культурно-мистецькі заходи,
ініціюємо жіночі групи підвищення самосвідомості.

[1] Статевий поділ праці на продуктивну та репродуктивну робить жінку нерівною чоловікові і дозволяє експлуатувати неоплачувану працю жінок в капіталістичній системі. Це поняття має вузьке та широке тлумачення. В вузькому сенсі – це безоплатна праця в приватній сфері (хатня робота, виховання дітей, догляд за старими та хворими в родині); в широкому сенсі – низькооплачувана праця жінок в сферах домашнього обслуговування та публічного сервісу, пов’язаного з відновленням психофізичних ресурсів людини (праця мігранток по догляду за дітьми, хворими, прибирання готелів, ресторанів, зайнятість в пральнях тощо).

[2] Обов’язкова гетеросексуальність (англ. Compulsory heterosexuality) відноситься до ідеї, що гетеросексуальність, як сексуальна орієнтація за умовчанням, може бути прийнята людиною незалежно від її особистих сексуальних уподобань. Людина автоматично вважається гетеросекуальною доки вона чи оточуючі не засвідчать або доведуть інше. Так як гетеросексуальність є невід’ємною складовою організації суспільства, вона стає натуралізованою “засвоєною поведінкою”. Цей термін запровадила Адрієнн Річ (Adrienne Rich) з метою критики гетеросексуальності, як насильницького політичного інституту.

[3] Гетеронормативність (англ. Heteronormativity) ієрархічно організовує категорії статі, гендеру та сексуальності. Це система поглядів і упереджень, яка розглядає виключно бінарний поділ людства на дві статі (жіноча та чоловіча), які відповідають гендерним ролям, та вважає гетеросексуальність єдиною соціальною нормою сексуальної поведінки людини.

[4] Гетеросексизм (англ. Heterosexism) – засновані на ідеях гетеронормативності упередження, які надають перевагу гетеросексуальності та дискримінують гомосексуальних та бісексуальних людей. Термін “гетеросексизм” утворений за принципом, схожим з сексизмом та расизмом.

Хто має займатися дитиною після її народження? – Інтерв’ю з Хелен Діарінг та Юлією Рудольф про декретні відпустки

ofenzyva — Wed, 02 Nov 2011 15:59:32 +0000

Австрійські дослідниці, економістка Хелен Діарінг та філософиня Юлія Рудольф, спільно працюють над проектом по відпустках по догляду за дитиною (parental leave) в Європейському Союзі. Для обох актуальним питанням є співвідношення між домашньою роботою (family work) і оплачуваною роботою (wage work). Але якщо для економістки Хелен ключовим є те, як нерівномірний розподіл праці вдома впливає на становище чоловіків та жінок на ринку праці, то для філософині Юлії питання стоїть швидше в тому, як чоловіки та жінки можуть успішно поєднувати оплачувану працю з роботою вдома так, аби їхнє життя при цьому було більш щасливим.

О.М. Розкажіть, як вам вдається поєднувати філософський та економічний виміри роботи над питанням відпусток по догляду за дитиною?

Ю.Р. Дуже часто відрізняються те, як ми визначаємо певні поняття. Для прикладу, поняття «домашня праця по догляду за дитиною». З економічної точки зору домашня робота це перелік діяльностей, таких як приготування їжі, прибирання за дитиною, і так далі. Тоді як з філософського погляду домашня праця розглядається з перспективи для кого здійснюється ця домашня робота. Якщо ти готуєш їжу, то питання швидше для кого з яких причин ти це робиш.

Х.Д. Або наприклад, з економічної точки зору питанням є, які моделі забезпечують рівномірний розподіл праці, і воно базується на емпіричних даних та практичних рекомендаціях, тоді як Юлія як філософиня…

Ю.Р. Створює з цього проблеми (Сміється)

Х.Д. Радше ставить під питання легітимність засновків та висновків. Наприклад, коли я говорю про пару з двох батьків, я зазвичай маю на увазі типову гетеросексуальну пару жінки та чоловіка. І коли ми пишемо якийсь текст або готуємо доповідь, Юлія робить уточнення про те, що йдеться лише про гетеросексуальну пару й не враховуються інші види партнерств.

О.М. Зараз в ЄС ідеалом вважається рівний розподіл між жінкою та чоловіком домашньої та оплачуваної праці. Чи багато, разом з тим, є таких людей, які вважають цей розподіл менш економічно вигідним, мовляв доцільніше залишити партнерці чи партнерові окремі сфери?

Ю.Р. Я часто зустрічаю це питання. Багато хто говорить, що значно більш вигідно, коли жінка займаються домашнім господарством, а чоловік ходить на роботу й заробляє гроші, тому що тоді кожен/на із партнерів має свою спеціалізацію й добре дає раду своїм завданням. Однак дослідниця Сюзан Моллер Окін (Susan Moller Okin) показала, що партнерства, де є рівний розподіл між домашньою та оплачуваною працею, також дуже продуктивні.

Х.Д. Справді, була така модель у 1960-х авторства Гері Беккера (Gary Becker), це так звана модель відносної вигоди (relative advantage). Ідея в тому, що якщо ти спеціалізуєшся у чомусь, то можеш краще реалізуватися займаючись тільки своєю сферою. Однак модель Беккера мала дуже багато прогалин. Наприклад, вважалося, що жінки загалом значно менш освічені, тому їм краще залишатися вдома. Це вже давно не є так, тому що за останні десятиліття дуже багато жінок здобули освіту й зараз вони переважають серед кваліфікованих працівників/ниць. Тепер у Європейському Союзі існує велика потреба в висококваліфікованих кадрах з хорошою освітою. Через те, що зараз серед випускників/ниць закладів вищої освіти більше жінок, ніж чоловіків, залишати жінок удома – економічний нонсенс. Після того, як держава вклала в жінок стільки коштів та ресурсів, це просто недоцільно.

О.М. Загалом те саме так відбувається в Україні – більше жінок, ніж чоловіків здобувають вищу освіту, в них кращі оцінки, але загалом після декретної відпустки по догляду за дитиною їхня позиція на ринку праці стає практично не конкурентоздатною…

Х.Д. Це приблизно так само зараз в Австрії. Але зараз відбувається процес переорієнтації нормативних ідей щодо того, хто має залишатися з дитиною після її народження. Часто виключно жінки доглядають за дітьми, хоча вони можуть мати кращу освіту та кращі перспективи. За цими нормативними уявленнями стоять далеко не економічні міркування. Проте австрійські політики, принаймні деякі з них, зараз прагнуть повертати жінок на ринок праці після народження дітей.

Ю.Р. Хелен висловлює позицію з економічної точки зору. Але за дискурсом людського капіталу також стоїть питання бідності. З одного боку ми можемо говорити про бідність та незахищеність тих жінок, які доглядають дітей, поки їхні чоловіки заробляють гроші, але з іншого боку, можна назвати бідними тих чоловіків, які працюють весь час і не мають можливості бути разом зі своїми дітьми. Тобто ці чоловіки можуть мати достатньо грошей, однак соціально є бідними, бо не мають можливості насолоджуватися соціальними зв’язками з близькими людьми.

О.М. Чи справді чоловіки зацікавлені в тому, щоб залишатися вдома й виховувати дітей, а не проводити весь час на роботі? Як їх можна мотивувати до цього?

Ю.Р. Австрійський уряд останніми роками провадив багато кампаній, що заохочували татів займатися вихованням своїх синів, приміром у громадському транспорті було багато постерів із зображенням татів з дітьми саме як татів, а не професійних працівників. Також була реклама, що заохочувала батьків брати собі частину відпустки по догляду за дитиною.

Х.Д. Хороший приклад – скандинавські країни. Там діє схема, в якій на відпустку по догляду за дитиною виділяється 14 місяців, але щонайменше два з них мусить використати тато. Якщо він не використає ці два місяці, то вони згорають. Достатньо досліджень чітко засвідчили позитивний ефект таких моделей. Це, зрештою, полегшує справу чоловікові, бо він може прийти до начальника й сказати: «Моя дружина перебуває вдома з дитиною впродовж 12 місяців, і якщо я її не заміню, то ми втратимо додаткові два місяці». Інакше кажучи, є хороше пояснення для відпустки. При цьому жінка не може сидіти усі 14 місяців з дитиною, відтак вона ймовірно шукатиме роботу. Хоч скандинавська модель ще далека від рівного розподілу гендерних ролей при вихованні дитини, це крок у подоланні соціальної норми того, що тільки жінки займаються дітьми.

Ю.Р. При цьому не важко зауважити, що така модель направлена на сім’ї, що складаються з матері та батька. Якщо ти одинока матір, то ти у значно гіршій позиції, ніж коли є батько. Гомосексуальні пари взагалі не мають можливості спільно брати відпустку по догляду за дитиною, тому що вони не визнаються батьківською парою. Також якщо немає батька, то відпустку в Австрії не може взяти якась інша особа, наприклад дядько чи бабуся. Тобто видно, що загальною метою є рівність чоловіка та жінки у догляді за дитиною, але це стосується лише нуклеарних пар, тоді як гомосексуальні пари, батьки-одинаки чи інші ненуклеарні сім’ї тут виключені.

Х.Д. Загалом, треба завжди розрізняти поняття відпустки по вагітності та пологах (maternity leave) та відпустки по догляду за дитиною (paternal leave). Відпустка по вагітності та пологах – це час до і після народження – в Австрії це два місяці до пологів та два місяці після, у цьому разі жінка отримує стовідсоткове відшкодування заробітної плати. Звісно, відпустку по вагітності та пологах може взяти лише жінка, бо йдеться про охорону її здоров’я та здоров’я дитини. А вже після починається відпустка по догляду за дитиною, в якій може брати участь також батько. В Австрії є багато різних способів фінансових опцій, пов’язаних із відпустками по догляду за дитиною.

О.М. Чи можеш коротко розповісти про них?

Х.Д. Робоче місце за жінкою утримується до двох років, або до народження другої дитини. І при цьому є п’ять способів матеріальної допомоги. Можна піти в коротку відпустку на 12 місяців для когось одного/ї з батьків, але якщо вони почергово ідуть в відпустку, то вона може тривати 14 місяців. Можна вибрати між компенсацією доходів у 80% від розміру зарплати з лімітом у 2 тисячі Євро, або виплату розміром 1200 Євро. Також можна залишатися в відпустці 16 місяців, або 18 місяців, якщо батьки її ділять між собою, й отримувати по 860 Євро на місяць. Більш того, можна піти у відпустку на 24 місяці, тоді на місяць отримується 520 Євро. Ідея, що стоїть за цим, – повернути освічених жінок назад на ринок праці. Бо жінка з високим рівнем достатку не буде задоволена фінансовою допомогою, яку пропонує держава.

Ю.Р. Але також поза цим стоїть цілком чітка гендерна політика. Через те, що зазвичай чоловіки заробляють більше, ніж жінки, їм вигідніше брати декретну відпустку, бо 80% від їхньої зарплати – це більше, ніж державна матеріальна допомога чи ті ж 80% від зарплати жінки. І загалом така політика не до кінця справедлива, бо береться до уваги оплачуваний заробіток членкинь та членів сім’ї перед народженням дитини, а не кількість роботи, яка потрібна для догляду за дитиною.

О.М. Чи можна сказати, що система захисту материнства і батьківства працює так, що людям з низьким достатком вигідніше народжувати дітей, позаяк фінансова допомога відіграватиме для них суттєву роль?

Ю.Р. Можливо, це правда, але такий напрямок думки дуже небезпечний – іноді в газетах лунають голоси про те, що не ті люди народжують, які мали б. Мовляв, треба, щоб жінки з вищою освітою народжували, тоді їхні діти будуть розумнішими. Не можна фрагментувати суспільство й надавати надто великого значення цьому факту. До того ж, дитина – це на все життя, а фінансова допомога по догляду за дитиною – максимум на три роки.

Х.Д. Загалом, проблема в поганій соціальній мобільності в Австрії. Діти освітян мають значно більше шансів отримати вищу освіту, ніж інші діти. Це дуже несправедливо, і це є причиною того, що влада заохочує жінок з вищою освітою і професійними навичками більше народжувати – вище перелічені способи фінансової допомоги на це розраховані. Іншим аспектом цієї проблеми є система закладів догляду за дітьми, що дають можливість співіснувати між дитиною та роботою. Одна справа – мати право на повернення на попередню роботу, інша – мати можливість віддати дитину в хороший дитсадок. Це якраз мотивує жінку повернутися на ринок праці. Я б сказала, що тут грають роль не так гроші. Якщо є відчуття, що ти можеш це можеш, що в тебе є достатньо добра робота, аби туди повернутися, що поруч є хороші дитсадки, тоді ти більш схильна народити дитину.

О.М. Не знаю, як в Австрії, але в Україні переважна більшість тих, хто працює в дитсадках – жінки. Тому вони, загалом кажучи, займаються в будь-якому разі доглядом за дітьми – чи вдома, чи на оплачуваній роботі.

Ю.Р. Я не знаю точних показників по Австрії, але однозначно жінок більше у сфері оплачуваного догляду. І йдеться не тільки про догляд за дітьми, а й про догляд за старшими людьми. Проблема в тому, що у дитсадках і закладах опіки практично немає високих позицій, через що чоловіки незацікавлені в такій роботі.

Х.Д. Тут також важливе питання міграції. В США існує поняття відтоку догляду (care drain) – це коли жінки з усього світу, наприклад з Латинської Америки, Тайланду чи Філіпін, які покидають вдома своїх дітей і їдуть в Сполучені Штати, щоб доглядати дітей з родин вищого та середнього класу.

О.М. Це насамперед гендерна проблема, чи економічна?

Ю.Р. Скоріше друге, як по мені. Капіталістична економіка є підставою для гендерних режимів, саме вона визначає, які види діяльності більш «цінні», а які «менш цінні», й визначає гендерний поділ між цими діяльностями. Публічна сфера належить чоловікам, приватна – жінкам, і цей поділ спричинений капіталізмом. Його піддали сумніву феміністки ще в 1970-х.

Х.Д. Я гадаю, що тут і те, і інше. Капіталістична система визначає, як розподіляються гроші за певні види робіт. І інше питання – чому деякі види діяльності менш цінні й переважно виконуються жінками. Це не має стосунку до капіталізму, а швидше спричинене довгими століттями нерівного поділу праці.

О.М. Як на вашу думку перспектива материнства впливає на вибір професії та роботи молодих осіб?

Х.Д. Коли дівчат 16-річного віку питають, ким вони планують стати в майбутньому, то часто зустрічаєш відповідь «перукарка», тоді як хлопці частіше називають «менеджер». Молоді жінки більш схильні вибирати професії з частковою зайнятістю, бо їх можна суміщати з доглядом за дитиною, до того ж ризик втрати конкурентоздатності на ринку праці невеликий. Хлопці мислять зовсім по-іншому.

Ю.Р. Та й загалом, догляд за дитиною впливає на вибір професії, бо діти бачать, чим займаються їхні матері та батьки, як розподіляється робота між ними, тому вони також вчаться на їхньому прикладі.

О.М. Наскільки оптимістично ви дивитеся на перспективи зміни ситуації в Австрії та ЄС в найближчі роки?

Х.Д. Я досить оптимістично дивлюся на це. Бо ідея про те, що домашня і оплачувана праця має рівномірно розподілятися між чоловіком та жінкою дійшла до Європарламенту. У травні 2010 року там була велика дискусія, в результаті якої проголосували за проект закону, що передбачає збільшення відпустки по вагітності та пологах і розширення можливостей відпустки по догляду за дитиною – це досить чітко направлено на включення татів у догляд за дитиною. Звісно, це перший і досить абстрактний крок. Однак деякі країни досить швидко взялися за розробку цієї ідеї. Приміром, у Великобританії традиційно був дуже низький рівень участі татів у вихованні дітей, але тепер він швидко зростає. Це також стосується скандинавських країн. Загалом, я думаю, все більше ставляться під сумніви існуючі гендерні ролі, дедалі більше людей відходять від бінарних ролей. Також все більше татів хочуть проводити більше часу зі своїми дітьми й мати з ними емоційний зв’язок, не хочуть старіти не побачивши, як його донька чи син зробили перший крок і т.д., тобто вони хочуть брати участь у цьому процесі. Тому не знаю, чи через 10 років, але за якийсь час ситуація зміниться.

Ю.Р. До певної межі я поділяю цей оптимізм, бо впродовж останніх років вдалося вирішити деякі проблеми. Ясно, що ми в зовсім іншій ситуації, ніж наші матері. Але в тривалій перспективі я не впевнена, чи вдасться примирити наші концепції роботи і життя загалом. Судячи з сьогоднішнього ринку праці, важко сказати, що з ним буде через тридцять років. І скоріше за все, ситуація з відпустками по догляду за дитиною залежатиме все таки від ринку праці.

Варшава: феміністський інтенсив (частина 2)

ofenzyva — Wed, 19 Oct 2011 08:45:40 +0000

За підтримки фонду Бьолля та Польського інституту у Києві група молодих активісток, журналісток та дослідниць (Галина Ярманова - фонд Бьолля, Олена Дмитрик – «Феміністична офензива», Тамара Злобіна – «Феміністична офензива», журнал соціальної критики «Спільне», Інна Шевченко, Саша Шевченко – «Фемен», Інна Завгородня – «Український тиждень») відвідали Варшаву для зустрічі з представницями жіночих організацій та участі у Конгресі жінок 17 – 18 вересня. До вашої уваги нотатки зустрічей та дискусій за 16-18 вересня 2011 року.

Тамара Злобіна

16 вересня

10.40

Агнєшка втомилась за ці дні перманентного перекладу, ми довго блукаємо. Перед офісом зустрічаємо веселу молоду жінку, яка заговорює до всіх на вулиці і просить злотувку. Заходимо в будинок з старовинними різними панелями у під’їзді.

Це офіс польської Ла страда – міжнародної мережі, яка відкрила місцеву ініціативу у 1996 році (в Україні – 1997). Основний напрям діяльності – протидія торгівлі людьми та трафікінгу. Є основні три програми – медіа та лоббі кампанія за зміни у законодавстві, максимальне поширення інформації про механізми трафікінгу; фокус на молодих жінках як потенційних жертвах, надання практичної інформації як мігрувати і працювати закордоном безпечно; робота з жертвами торгівлі людьми, переважно це жінки. Спочатку працювали лише з полячками, але в 1997 році відкрили російськомовний телефон довіри, й зараз національний склад клієнток далі змінюється – Україна, Молдова, Румунія, останні 5 років – вихідці (еее… яким має бути фемінітив?) з азіатських та африканських країн. У транзитній країні 90х справу починали 4 жінки (польська філологиня, антропологиня, дизайнерка і дослідниця кіно) які не мали досвіду, як працювати у цій сфері, як контактувати з поліцією. Коли Польща долучилась до ЄС, робота, з одного боку, полегшилась через відповідне законодавство і увагу до проблеми, але з іншого, через жорсткі вимоги, погіршилась – адже законодавчо не має значення, чи нелегальна працівниця була жертвою трафікінгу чи ні, вона насамперед порушниця еміграційного режиму.

Пряма мова:

Що ми пропонуємо? Насамперед безпечний притулок, медичну, юридичну та соціальну допомогу. Через поліцейські відділки, прикордонні служби, центри для біженців розповсюджуємо листівку, яка допомагає жертвам ідентифікувати себе як жертв та зрозуміти, що вони мають право та можливість звернутись по допомогу.

У нас є лише офіс у Варшаві, тому ми співпрацюємо з соціальними центрами, які є практично у кожній місцевості, надаючи їм потрібну інформацію та навики для роботи у сфері торгівлі людьми, однак часто люди бояться працювати з цією криміналізованою і небезпечною проблемою. Щороку ми надаємо безпосередню допомогу 300 людям, з них близько десятка – чоловіки, і в кілька разів більше людям, які звертаються на наш телефон довіри.

Робота важка і неприємна, наші клієнти не є «бідними жертвами», які щиро дякують за допомогу, це часто хворі люди, з алкогольними чи наркотичними залежностями, неповнолітні дівчата з Болгарії, яких змусили до проституції у Польщі, і є підозра, що продані вони матір’ю, чоловік з Румунії, примушений до жебракування, бувають дуже різні ситуації, ми вигораємо і не завжди вдається мати терпіння до такої праці, тому сильно радіємо маленьким успіхам.

Розповідає історію про 20 річну дівчину з неблагополучної родини, яка завагітніла у підлітковому віці, батьки віддали її дитину на усиновлення, а її саму в якийсь центр для «деморалізованих» дівчат, з якого вона вийшла у 18 років, без освіти, і вирішила працювати повією в ескорт-агенції. Це місце стало для неї домом – всі ставились добре, багато заробляла, милі клієнти. Потім її запросили в Німеччину, де замкнули і змусили працювати за їжу і одяг. З цієї ситуації героїня історії вийшла лише тому, що інша дівчина просила кожного клієнта звернутись до поліції, врешті це вдалось. Повернувшись до Варшави, дівчина стала клієнткою реінтеграційної програми Ла Страда, почала працювати у перукарні, переїхала до Англії і не повернулась до проституції.

У Ла Страді найгірший чай і чашки. Божевільно важка робота – і люди без зміни працюють більше десяти років. Хіба вклонитися.

12.30

Це наша остання зустріч за розкладом. Величезна будівля Газети Виборчої, яка має тижневий додаток «Високі підбори» www.wysokieobcasy.pl, нагадує мені приміщення «Шустер студії» – ті ж блискучі поверхні, багато скла і відчуття професійного мурашника. Інна в своєму середовищі – задає багато професійних питань. Я сприймаю ситуацію естетично – намагаюсь затримати відчуття від блукання великими відкритими просторами, незачиненими кімнатами, де працюють десятки людей (бачила лише в кіно), стенд з обкладинкою і сторінками майбутнього випуску журналу (гггг, «Диявол носить прада»), папка з попередніми випусками – на обкладинках не-ретушовані фото, часто – зрілих жінок. Як це – працювати в структурі, пропускаючи крізь себе величезні потоки інформації? По американськи чітка Пауліна Рейтер каже, що це як дім – приходять працювати з собаками і малими дітьми.

Поза естетикою розумію, що не маю ні що запитати, ні про що розповісти в такому форматі. Зле.

Говорять про відкритість для публікацій і тем, які їм можуть пропонувати люди не з редакції, активну комунікацію з аудиторією (від тінейджерок до бабусь), пошук нової рольової моделі для польської жінки, адже публічний консервативний стереотип багатьох не влаштовує. Оленка питає про вживання фемінітивів, вони за, і навіть мають редактора (Пьотр Пацевич), який революційно вживає фемінітиви там, де традиційно вживались чоловічі форми іменників – однак інколи самі жінки реагують негативно, – відома психологиня повважала що така форма смішна і принижує її професіоналізм. Розповідають про звороти чоловічого мовлення, які доводиться вилучати з статей – наприклад, описи про вроду шефинь бізнес-компаній, якими починаються інтерв’ю.

Радикальніші теми, які не можуть подаватись як офіційна позиція видання, розкривають через колонки запрошених авторок-феміністок, типу Кінги Дунін. ЛГБТ френдлі. Нескінченна дискусія про те, чи мають бути сторінки моди – дехто вважає, що ні взагалі. Намагаються запрошувати різних жінок, по віку і тілу, демонструвати широкий вибір речей різної вартості, не боятися різної зовнішності, не нормалізуючи красу, але й не уникаючи її.

Досить цікаво слухати їх ставлення до фемінізму, його різних течій, з яких не всі підтримують, думку про чоловіків як групу, яка, на відміну від жінок, не має альтернативи до стереотипу домінантної маскулінності, жодного видання, яке б писало про батьківство чи чоловічі емоції – крім «Високих підборів». До речі, назва – алюзія на Альмодавара, і як щось, що носять лише жінки – хоча, звісно ж, за назву вони теж критиковані. Жартують, що зараз би назвали «Вагіна».

На прощання Інна рекомендує написати про українську квір-групу «Kazaky» – хлопців, які танцюють на високих підборах.

15.00

Якийсь кіношний день. Дуже, дуже цікава квір екскурсія Варшавою – потім виявляється, що наша гідка Кася Худинська з гурту «Маскоткі». Біля пам’ятника Коперніку розповідає про відомий польський фільм «Секс місія» про майбутнє, в якому залишились лише жінки і переписали історію – кажуть розмороженим чоловікам, що «Копернік був кобєтою». Ікона національної літератури Кропивницька – лесбійка. В костелі – серце Шопена. Спостерігаємо католицьку шлюбну церемонію (я прошу, щоб ми почекали поки молоді перейдуться між двома рядами гостей – хочу порівняти з фільмовими враженнями). Герб Варшави – русалка з мечем, дуже красива. На стіні у старому місті (реконструйованому повністю після ІІ світової війни) пам’ятна таблиця про гінекологиню, яка була шокована невіглаством своїх пацієнток у 1970х і видала посібник, який розійшовся накладом в 9 млн екземплярів.

Пам’ятна табличка на будинку гінекологині. Напис: «У цьому будинку мешкала доктор медичних наук Міхаліна Віслоцька, гінеколог та сексолог. Авторка книги «Мистецтво кохання». Найвидатніша популяризатора сексологічних знань і піонерка лікування безпліддя у Польщі. Вчила людей щасливому коханню»

Вечеряємо у веселковому та дуже затишному «Склепі з канапками», який належить прогресивному політику і активісту ЛГБТ, гею, який до того ж є наполовину афро-поляком Крістіану Легерському – http://pl.wikipedia.org/wiki/Krystian_Legierski. Судячи з розповідей, класний чувак, і заклад класний.

За столом разом з феміністками із Чехії та Словаччини, представником і представницею місцевого ЛГБТ руху. Хлопець триндить не змовкаючи, часто перебиваючи інших, і відверто некоректно домінує у розмові, ще й розказує не особливо цікаві речі і робить грубі помилки, які хтось постійно виправляє – що не збиває його самовпевненості. Спочатку обговорюємо, що це типова сексистська ситуація, і як грамотно таких типів затикати, не особливо конфліктуючи. Оскільки ми всі надто втомлені, щоб перебазарювати, починаємо просто ржати з нього з феменками.

17 вересня

8.30

Реєстрація на Конгрес жінок http://www.stowarzyszeniekongreskobiet.pl/. Дурдом.

9.30

Починається конгрес. Ведуча робить перекличку регіональним групам, фантазійно одягненим (червоні футболки, великі квітки, і навіть повний маскарад у стилі 30х). Дивимося емоційне і надихаюче кіно про початки, цілі і досягнення трирічної діяльності Конгресу жінок. Феменки плачуть, я теж розчулена. Інколи мені хочеться їх обняти і поцілувати за живість і щирість. Почесні виступантки кажуть, що у Польщі є брак жінок у публічному житті, що їх права не дотримуються і потрібна солідарність, щоб за них боротись.

Атмосфера радісна, але мене стрьомає цей величезний зал і дух з’їздів партії, ми усе ж в Палаці культури і науки http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D0%B0%D1%86_%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8_%D1%96_%D0%9D%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%B8.

Якийсь чоловік-політик говорить про те, як потрібні жінкам дитячі садки, і виправляється – як вони потрібні чоловікам теж. Рівна плата за рівну працю – як очевидна вимога.

Ми сидимо у четвертому ряді від сцени, поруч дружини президентів і фотографи. Є сурдопереклад.

Я втомилась – пишучи ці блоги на всіх зустрічах, сформувала підсвідомий ту-ду ліст для українського фемінізму – тобто, для себе, і в якийсь момент впала у розпач від об’єму роботи. І ця емоційна, оптимістична та заразом критична атмосфера, тисячі жінок різного віку, феміністично свідомі і політично активні без риторики Берегині на повістці дня, і свідчення конкретних успіхів (закон про політичні квоти 35%, прийнятий завдяки активності Конгресу) – важлива мотивуюча підзарядка і майже тілесна підтримка.

На першій панелі говорять про загальні проблеми – екологію, клімат, демографію, про голод і систему сільського господарства. Не особливо добре, усе більше на загальниках – щоб продемонструвати участь жінок у вирішенні глобально важливих питань.

Друга панель цікавіша.

Говорить Бріджит Гресі, французька генеральна інспекторка соціальних справ, авторка відомого звіту про гендерну нерівність. Найбільше вражає Ванда Новіцка, говорить про необхідність зняття заборони абортів, освіту сексуальну і доступність контрацепції, емоційно і переконливо, під постійні аплодисменти, справжній політичний спіч – вона і балотується до сейму на виборах, які будуть у жовтні. Агнєшка Граф починає критикувати уряд, який присвоює жіночі ініціативи, з добрим гумором розповідає про політику рівності, яка є гарною, але порожньою коробкою. «Рівність рівністю, але не можна сперечатись з католицькою церквою», «має пасувати вільному ринку і нічого уряду не коштувати», критикує маніпуляції з обходом квот. Згадує про проблему недостатності ясель, про те, що прийняте розпорядження уряду веде до передання ясель у приватні руки, замість державної підтримки, що відбуваються значні підвищення оплати, які є катастрофою для багатьох домашніх бюджетів. Вільний ринок – не найкращий механізм досягнення рівності. Рівність коштує – демократична держава має нести ці витрати.

Рівність – це не рівне трактування, а рівні шанси, тому мають бути враховані специфічні потреби груп і забезпечені державою, щоб усунути цю нерівність можливостей.

Звертає увагу на неолібералізм – Конгрес жінок не може стати конгресом бізнесвуменок, не може ігнорувати права працівниць – адже жінки це не лише половина суспільства, це і половина безробітних. Не можна проблему ясель вирішити тренінгами як відкрити приватні яслі – це державна робота.

Насамкінець робить яскраву обмовку: хочемо цілої влади – перепрошую – цілої зарплатні і половини влади. Усі сміються і аплодують.

Мені починає боліти голова і я пропускаю другу половину дня. Галя розповідає, що була цікава зустріч з політикинями, які зараз балотуються до сейму, і що наша Агнєшка Гжибек була чітка, критична і переконлива.

18 вересня

9.30

Вибираю круглий стіл про пенсійне забезпечення. Бо хоч і залюблена у критичну теорію та феміністичне мистецтво, до загальних суспільних змін веде вирішення саме таких приземлених проблем.

Основна озвучена думка – жінки, які багато часу проводять в декретах, потім не можуть знайти високооплачувану роботу, часто працюють за менші гроші, але з гнучким чи неповним графіком, в результаті отримують меншу пенсію, оскільки вона залежить від рівня заробітку протягом життя. Крім того, у пенсійних схемах не враховується величезний обсяг тіньової праці, яку виконують жінки у сфері догляду – як за своєю власною родиною, так і в якості найнятих нянь, прибиральниць, доглядальниць. Думаю про українські «зарплати в конверті» і власні гонорари, з яких хоч і відраховуються податки, але навряд чи Пенсійний фонд зарахує мені їх як трудовий стаж. Уявляю, яка це проблема для українських громадян та громадянок – назбирати потрібні зараз для призначення мінімальної пенсії за віком 30-35 років трудового стажу, не кажучи вже про офіційні зарплати.

У Польщі ще гірше – чоловіки мають мати 40, жінки 35 років трудового стажу для призначення пенсії, пенсійний вік – 60 для жінок і 65 для чоловіків, і планують його зрівняти. Говорять про те, що збільшення пенсійного віку не допоможе наповнити Пенсійний фонд, що основна проблема його наповнення – це недоплата податків роботодавцями, що потім негативно відображається на їх працівниках і працівницях. Необхідність просвіти на тему соціального страхування – щоб громадянки могли слідкувати за своїм забезпеченням.

Агнєшка Гжибек звертає увагу, що справа не лише у зрівнянні пенсійного віку чоловіків і жінок, а в тому, що система має бути еластичною – на певних роботах можна працювати і до старості, а на важких, небезпечних для здоров’я – йти на пенсію раніше.

Виступантка з залу каже (не певна, чи вірно я зрозуміла), що враховуються не просто роки стажу, але саме дні праці – мінус лікарняні, відпустки і т.д. Самозайнятість, тіньова праця, стажування і волонтерство – ті 35 років стажу неможливо назбирати. Величезна армія нянь, без яких би економіка не працювала – бо немає достатньо ясель і дитсадків – не отримають пенсії. Відпустка по догляду за родичами похилого віку (знову, соціальних сервісів немає) також негативно відобразиться на пенсії.

Молода дівчина запитує, чому немає мотивуючих кампаній для жінок – має багато прикладів, коли жінка лишається дома з вибору – бо чоловік заробляє, батьки допомагають, а коли дітям 10-15, і жінка в 30-35 років виходить на ринок праці, то не може знайти собі роботи, і по всьому має мінімальну пенсію.

Насамкінець говорить демограф, пояснює, що з кожним роком кількість працездатних буде зменшуватись, і те, що старші мають уступити робочі місця молодшим є міфом, бо скоро робочої сили просто не вистарчатиме.

Агнєшка підсумовує, що є величезне, всесильне фінансове лоббі на противагу потребам простих людей, які ведуть героїчну боротьбу за пенсії.

10.53

Зустрічаємо в коридорі Крістіана Легерського, колегу Агнєшки по партії. Реалізую раптове бажання з ним сфотографуватись, і тепер Галя глузує з мене.

10.55

Круглий стіл про фемінізацію опіки у Польщі. Починається з критики гендерного мейнстрімінгу, в якій позиціонується право жінки на рівну оцінку і можливості, в той час як реальне забезпечення цих можливостей ігнорується.

Розповідають про специфічні хвороби старості, які мають лікуватися інакше, ніж дитячі чи дорослі. Потрібні спеціальні заклади, подібно до педіатричних поліклінік. Опіка за старшими – краще надомна, ніж у спеціальних закладах – але це також передбачає відповідне обладнання старих помешкань. Критикують ейджизм і культ молодості, увага до проблем усього циклу життя. Солідарність поколінь і спілкування між ними.

Неолібералізм пропонує замість соціальних сервісів ринок опіки та поділ обов’язків у родині. У важкій ситуації матері неповносправних дітей – які часто стають самотніми матерями, і не мають можливості працювати.

Більшість виступанток і у залі – жінки, яких це особисто стосується. Жінка у інвалідному візку розповідає, що як тільки хтось з родини отримує негативний діагноз, то родина залишається сама на себе, і держава умиває руки. Немає ні допомоги, ні так важливої психологічної допомоги і реінтеграції. Немає навчання для опікунів і опікунок.

75% неповностправних живуть на мінімальні виплати, бо не можуть працювати, і не мають досить стажу на інші соціальні чи медичні страховки.

Діячка говорить дуже емоційно, про те що вона ще в хорошій ситуації – живе у Варшаві, має чоловіка, який їй допомагає, є особою активною, але й вона не завжди має можливість елементарно виїхати з дому – бо не може того зробити сама. А що ж з тими, які не живуть у Варшаві і мають мінімальні виплати?

Це вже другий раз, коли я ледь не плачу, реагуючи на драматичність інтонацій – і не тільки я. Мені подобається ця емоційна складова розмови про соціальні проблеми, яка йде з розповіді про власний життєвий досвід, тут вона дуже доречна, як частина публічного мовлення, яка підкреслює значимість і людськість соціальних проблем (а не в дискусіях у розсилці Спільного).

Матір 8 дітей говорить про жінок, які не хочуть поєднувати роботу і материнство, ставить питання, як можна забезпечувати їх підтримку? Фахівчиня з уряду (на столі не було табличок з іменами, тому не можу виступанток назвати) відповідає, що неможливо платити матерям-домогосподаркам, а іншим матерям не платити. Крім того, навіть якщо жінка до 40 років займатиметься своїми кількома дітьми, то вони все ж виростуть і наступні 40 років жінка буде змушена жити сама і для себе – і треба бути раціональною, далекоглядною та враховувати цей простий факт при виборі свого життєвого шляху.

Розповідь матері про дочку, яка страждає на параноїдальну шизофренію з 15 років – насправді розповідь про недолугість турботи про людей з особливими потребами у Польщі. Неможливість здобути освіту і професію, копійчані соціальні виплати, рутинна праця (а особи з психічними захворюваннями мають величезні обдарування у музиці і мистецтві, які треба використовувати, а не давати роботу типу загортання обгорток цукерок). Якби дівчинка не мала мами, її б відправили у притулок з алкоголіками і наркоманками. Натомість мали би бути комплекси соціальних мешкань, де буде медична та соціальна опіка, асистент, який/яка буде готувати до самостійного життя у випадку хвороби чи смерті опікунки, розвиваючі заняття і терапія.

Згадують постанову, яка дозволяла жінкам, що є опікунками неповностправних, йти на пенсію через 20 років трудового стажу – тепер ліквідована. Щось подібне є у нас?

Слово «неолібералізм» звучить часто, всі критичні і розуміють, що це значить – і за визначенням, і для їх конкретних життів. Держава має служити не найбагатшим, а всьому суспільству.

Дуже цікаво говорить жінка з провінції, яка опікується своїм старим батьком – про те, що чоловіки, які звикли до певної соціальної ролі, на старості чи в неповносправності робляться безпорадними як малі діти – в той час як жінки, звиклі дбати про родини, набагато краще справляються самостійно.

Прозаїчно рахують – садочок 500 злотих, а якщо двоє дітей, а зарплата 1200 злотих (це середня зп касирки в супермаркеті), то що робити?

«Скільки можна чути про «сидить дома» – працюємо дома! І потім маємо мінімальні пенсії».

У розповідях жінок з залу інколи просто розпач.

Ми справді мало говоримо про такі важливі речі публічно.

12.34

Без перерви, не вистачає часу, переходжу на наступний стіл, який веде Агнєшка Граф – «Рівність у батьківстві і материнстві, рівність у дитинстві».

Дуже багато слухачок, переважно молоді жінки. Ще трішки, і я польською заговорю. Як справляються інші дівчата? Тут немає перекладу.

Говорять про політичні реформи, розпорядження і як вони в Польщі реалізуються, як потрібно боротись за будь-що, що стосується рівності і приватної сфери. Наприклад, в уряді постійно виправдовуються, що немає грошей на яслі – але скільки їх тратиться на стадіони?

Представниця МаМа фундації Сильвія Хутнік розповідає про досвіди простих жінок, як проходить їх робочий день по догляду за дитиною. «Кожна з нас хотіла б полежати, але натомість не має навіть часу присісти». Феміністичний аналіз домашньої праці – не лише чоловіки і суспільство мають зрозуміти що це праця, але й самі жінки мають розуміти, що це праця, а не їх вроджена властивість чи обов’язок. Інна звертає увагу на один момент, який я пропустила – під час свого виступу Сильвія сказала щось на кшталт: «Польські жінки у себе вдома почуваються українками», маючи на увазі, напевно, що вони працюють удома на рівні з найнятими домогосподарками-українками. Інні цей вислів і таке узагальнення видалося образливим і неполіткоректним, про що потім дискутуємо: «Хоч Польща і мононаціональна держава, але не зовсім, і дозволяти собі таких висловлювань не варто. Я спершу подумала, що неправильно почула чи зрозуміла, але вона повторила це двічі, а потім Агнєшка Граф зробила їй зауваження і сказала, що треба до цієї боротьби залучати й українок і думати про те, хто дивиться за їхніми дітьми, поки вони доглядають польських дітей. Так само, як це трапляється і з польськими жінки, коли польки доглядають, скажімо, шведських малюків. На це Хутнік відповіла, що так, звісно, треба залучати й українок».

Далі говорять про громадський моніторинг виконання постанови про яслі – не маємо виконувати державну роботу, маємо бути отримувачками соціальних послуг, а не організаторками їх.

Агнєшка іронізує про різні стратегії чоловічого саботажу домашньої роботи – «ти зробиш то краще», робити підкреслено ретельно і повільно, або навпаки швидко і залишаючи за собою хаос – так щоб жінці було простіше зробити самій, а не допрошуватись «допомоги». «Хотіли б дуже, щоб чоловіки почали боротись за належну їм половину домашньої праці»! Чоловіки мають (в тому числі мати можливість і за часом – не працювати понаднормово, і за соціальними очікуваннями – без боязні втратити маскулінність) приділяти сім’ї стільки ж часу та енергії, як і жінки, виконувати рівний об’єм роботи, але не значить що мають робити все так само як жінки – мають інший стиль в домогосподарстві й інший тип емоційних контактів. Пізніше за обідом ми говоримо, що обсяг «чоловічої» праці, значний у сільських господарствах, у містах зводиться до прибити поличку раз на півроку, але символічна цінність зберігається незмінною.

Виступантки переходять до книговидання. Дорослі живуть у патріархаті – але діти у якомусь турбо-патріархаті – вартує зайти у будь-який дитячий магазин чи проглянути книжки для малят. Гендерно-чутливі книжки – велика, й часто коштовна, рідкість. Далі говорить видавниця – про рівноправність дорослих і дітей, допомогу у розвитку особистості, а не прийняття рішень за них, та показує альтернативні емансипативні книжки, які видають. Чудово – «малі книжки» про толерантність, гомофобію, расизм, фемінізм, демократію і т.д.

Апелюють до економічної та демографічної ситуації – якщо у суспільствах демографічна криза та недостачі в бюджетах, то треба якраз забезпечувати яслі та інші доглядові установи, щоб жінки могли народжувати і працювати, і не лише молоді, але й старші.

Натомість локальні приклади: у Познані троє державних ясель хочуть приватизувати, з тим щоби потім фінансувати 1000 місць у приватних яслях по 100 злотих від держави (плата за які набагато більша). І вже зараз там 2900 дітей очікують на місце в яслях. Натомість мають 30 мільйонів злотих на реконструкцію стадіону, хоча не можуть знайти 3 мільйони на фінансування ясель. «Якщо здираєте з батьків додаткові гроші за послуги садочків – і вони йдуть у місцеві бюджети, то значте їх, і повертайте до інституцій опіки, а не будуйте курча стадіони!». ЄВРО-2012 тут всіх явно дістало.

***

Перед столом зображення з дитячої книжки, моя улюблена героїня з дитинства, Пеппі Довгапанчоха, яка тримає коня. Вперше дивлюсь на неї як на символ жіночої емансипації і непідйомного обширу проблем, які слід вирішити, і який усе ж піднімаємо і долаємо. Думаю, чи не зробити собі таке татуювання біля серця. Я рада тут бути – стільки інформації, ідей, проблем, емоцій і досвіду, яких я б не мала в Україні, попри постійний активізм і поїздки. Інколи наша боротьба має концентруватись фізично – і я мрію побачити таке ж за кілька років в Україні. Конгрес жінок, на якому не буде берегинь і порожніх сентиментів – тільки свідомі, критичні діячки, досягнення, боротьба і, куди ж без – емпатія та любов.

Варшава: феміністський інтенсив (частина 1)

ofenzyva — Mon, 17 Oct 2011 15:08:05 +0000

За підтримки фонду Бьолля та Польського інституту у Києві група молодих активісток, журналісток та дослідниць (Галина Ярманова – фонд Бьолля, Олена Дмитрик – «Феміністична офензива», Тамара Злобіна – «Феміністична офензива», журнал соціальної критики «Спільне», Інна Шевченко, Саша Шевченко – «Фемен», Інна Завгородня – «Український тиждень») відвідали Варшаву для зустрічі з представницями жіночих організацій та участі у Конгресі жінок 17 – 18 вересня. До вашої уваги нотатки зустрічей та дискусій за 13-15 вересня 2011 року.

Тамара Злобіна

13 вересня

Київ, аеропорт, 14.00

Офігіваю від тілесності феменок – вживу вони красивіші, ніж на фото. Ніжні, з милими посмішками, не можу на них надивитись. Розумію, що ні фото, ні відео не передають драматизму і бурлеску їх зіткнень з міліцією, так як документація не в змозі передати добрий перформанс.

Варшава.

16.00

Відчуття, наче по Києву на метро переїхалась.

17.00

На машинах і під’їздах шматки яскравого паперу – відверті реклами – не «реферати, курсові», а борделів – дівчата в стрінгах, сідниці підписані іменами.

17.30

Перша зустріч з організацією ЛГБТК «Ламбда» www.lambdawarszawa.org, говоримо з речницею Yga Kostrzewa. Заходимо наче в «Інсайт» – через подібний внутрішній двір, тільки чистіший, і приміщення більше. Зустрічає дружелюбна маленька лгбтк собачка й плакати «Маєш проблему з стереотипами – приходь до нас». Представляємось.

Фемен говорять про радикальний спосіб топлес протесту і боротьбу з секс-туризмом. Я – про восьмоберезневі марші Офензиви і що зараз шукаємо оптимальні форми активізму. У нашій групі мені подобається, як по різному виглядають жінки, і ця варіативність, яка не веде до субординації і владних дисбалансів, надихає.

Представниця Ламбда говорить про законопроект про одностатеві громадянські партнерства, який подали разом з лівацькою партією SLD, що базується на громадянському праві і стосується податків, соціального страхування і медицини .

Розповідає про кількатисячну варшавську Маніфу 2011 (http://www.wiadomosci24.pl/artykul/warszawska_manifa_2011_185579-1-1-d-5-.html#galeria-miniatury) під гаслом “Dość wyzysku, wymawiamy służbę!”(«Досить експлуатації, відмовляємося прислуговувати»), на якій намагались репрезентувати різних жінок – працівниць супермаркетів, медсестер, знаменитостей, лівих політиків, а також про «Європрайд» http://tsn.ua/svit/u-polschi-vpershe-v-istoriyi-vidbudetsya-masshtabniy-gey-parad.html – прайд, який організовується у різних європейських містах (2010 – в Варшаві). Галя розпитує про те, чи ЛГБТК рух домінований чоловіками – відповідь так, звісно, і, звісно ж, є праві групи типу NOP – нацисти, які заважають анти-дискримінаційному активізму.

Зміст роботи організації – працює всередині спільноти як допомогова, в основному, психологічна, юридична, групова терапія, СНІД програма, телефон довіри, робота з залежними від алкоголю та наркотиків, покази фільмів, зустрічі з цікавими людьми. Зазвичай приходить 20-30 людей, і дуже важко мобілізувати квір-спільноту для участі в активізмі. Волонтерський колектив Ламбди працює подібно до Спільного – 100 людей у розсилці, 20 – більш-менш залучених.

Насамкінець говоримо про репрезентацію – роман «Хтивня» Міхала Вітковського, який перекладений українською, про буття геєм при соціалізмі, і про нову книгу про лесбійок «Dziewczyny wyjdzcie z szafy», Anna Laszuk.

18.40

Нас приходить привітати Агнєшка Гжибек із місцевого фонду Бьолля й питає Інну та Сашу, чи зроблять вони якусь акцію – всі чекають, адже нещодавно була стаття Миколи Рябчука у Газеті Виборчій, присвячена 20й річниці незалежності України, ілюстрована фото з їх «незалежницької» акції.

19.42

Приходимо у кав’ярню «Nowy Wspanialy swiat» («Дивний новий світ») http://www.krytykapolityczna.pl/Nowy-Wspanialy-Swiat/menu-id-238.html, це також офіс і культурний центр «Критики політичної», у самісінькому центрі Варшави, вечеряти і розмовляти з Агнєшкою Вішнєвскою. Агнєшка приносить нам – вгадайте що – номер «Критики політичної» українською («Політичні наркотики»), та польськомовні книжки цього видавництва. Місце, де ми сидимо, знакове – починаючи від назви, яка натякає на роман Хакслі, і закінчуючи його функціонуванням, адже тут робиться інтелетктуальний журнал та щоденно оновлюваний сайт, діє культурний центр, кафе, є місце для показів фільмів, концертів, офісні площі для дебатів і конференцій. Сьогодні КП діє як велика лівацька організація, яка активно присутня у публічному просторі, а 10 років тому усе почалось з журналу, який видавала група студентів (2002), у 2005-6 – зробили невеликий центр у найманій квартирі, куди приходили важливі і цікаві люди на публічні дебати, й далі розвинулись до розгалуженої структури, у якій працює близько 100 чоловіків і жінок на оплачуваній основі, і є ще кілька сотень симпатиків у 22 містах, групами по 5-10 людей.

Агнєшка розказує, що усе вчились робити з нуля (кав’ярню організовували два філософа і мистецька кураторка), зате тепер мають проектний відділ, який шукає кошти для цієї величезної організації (невеликі гроші з місцевих бюджетів, від міністерства культури та урядові, міжнародне фінансування від фондів тощо), мають відділ розповсюдження, адміністрації і тд. Спочатку всі були волонтер(к)ами, але оскільки хотіли видавати не по 2, а 40-50 книжок на рік, потрібно було знайти кошти на щоденну роботу і оплату її хоча б мінімальним прожитковим мінімумом. Також каже, що «ми всі друзі і нам подобається проводити час разом».

Інна Завгородня питає, чи не хочуть вони наступним кроком реєструвати політичну партію. Агнєшка відповідає, що це складно, й наводить приклад, коли Конгрес жінок змусив ввести квоти на політичну участь жінок – 35%. Це приклад, коли не партія, а громадська ініціатива змінює політику. Вони ж намагаються бути активно присутні у медійному дискурсі, робити багато культурно-просвітніх безкоштовних заходів, коли друкують книжки, то роздають їх впливовим людям, чиновни(цям)кам, редактор(к)ам газет і журналів, щоб впливати на їх думку, і, що виглядає найцікавіше, працюють з робітничими верствами – коли був страйк медсестер у Варшаві, КП щодня робила газету та різні культурні події для них.

Подібно вони співпрацюють із профспілками, коли ті борються за дитячі садки для всіх – зараз у Польщі це проблема, адже садки дорогі і не всі сім’ї можуть собі дозволити такі послуги, й доглядова робота падає на плечі матерів. Коли говорять про фемінізм, говорять комплексно – піднімаючи теми ЛГБТ, економічної структури нерівності, і аж до аналізу простору міст – чому так трапляється, що на вулицях є місце для машин, але немає для дитячих площадок.

Агнєшка говорить захоплено і переконано, емоційно і залюблено у свою роботу. Один з останніх проектів – Критичний університет (http://www.krytykapolityczna.pl/Uniwersytet-Krytyczny/menu-id-280.html), присвячений аналізу комерціалізації освіти. На прощання – екскурсія величезним двоповерховим приміщенням.

Повертаючись до готелю, обговорюємо побачене. У мене залишилось сильне відчуття капіталістичної маркетингової досконалості від роботи КП, і їх кав’ярня виглядає надто гламурно, та геть не дешева. Говоримо про відповідність цілей і засобів – організація вочевидь працює як ієрархічна структура з чітким поділом обов’язків, а не як горизонтальна спільнота, яка експериментує з комуністичним способом виробництва у ворожому капіталістичному оточенні. Однак ця величезна махіна успішно працює, просуваючи альтернативні ідеї у право-консервативне польське публічне поле. Я, хоч і досі прихильна до ідеї великої волонтерської спільноти, усі учасники і учасниці якої виконують невелику кількість роботи, либонь вперше серйозно задумуюсь, чи не перейняти таку модель для Спільного, давши можливість зацікавленим працювати лише для нашого проекту – об’єми й динаміка роботи КП є добрим взірцем.

Йдемо до готелю. Розкішний повний місяць заходить за величезний знак мерседесу, який крутиться на одному з хмарочосів.

14 вересня

9.35

Офіс польського фонду Бьолля. Зустріч з адвокатом Кшиштофом Сьмяшеком з Польського Товариства для анти-дискримінаційного законодавства. Їх робота стосується не лише гендерної, але й інших, дуже різних форм дискримінації. Працюють уже протягом 5 років, і один з їх основних проектів – організація неформальної коаліції правозахисних НГО (більше 45), з метою спільної боротьби проти дискримінації як такої – адже часто організації, спрямовані на певні цільові групи, наприклад, ромів чи євреїв, не враховують права жінок, гомофобію, справи людей з особливими потребами тощо.

У рамках конституційного положення про недопустимість жодних форм дискримінації, працюють над проектом закону, який враховуватиме реальну ситуацію в Польщі і запобігатиме порушенням громадянських прав. Це типова ситуація – політики надто ліниві, щоб напрацьовувати новаторські законодавчі ініціативи, й часто користуються чернетками, які готують НГО (наприклад, закону про одностатеві громадянські партнерства, про який ми вчора говорили у Ламбді). Завдяки коаліції правозахисних НГО вдається впливати на державну політику, моніторити та критикувати діяльність урядових структур – наприклад, 15 вересня міністерка рівності Ельжбета Редишевська (яка прославилась ранковим телеефіром, на якому заявила представнику НГО, що він не має права ставити їй запитання, адже він гей і всі це знають) звітуватиме за три роки своєї роботи. Її звіт не витримує жодної критики, про що завтра говоритимуть на прес-конференції. Ще один з ефективних способів тиску – працювати з міжнародними організаціями і контролюючими європейськими комісіями, вказуючи їм на проблеми, які треба обговорювати з урядом – таким чином вдається активізувати роботу стосовно дотримання прав ЛГБТК, адже навіть консервативному польському уряду доводиться рахуватись з принципами рівності, базовими для політики Європейського союзу.

Розповідаючи про успіхи, Кшиштоф вказує – зараз уряд ліберального толку (і надає перевагу просто замовчувати питання рівності), але ще кілька років тому, у 2005-2007 році міністр освіти Польщі Роман Гєртех був відкритими гомофобом. На противагу цьому, вчительська профспілка є однією з найпрогресивніших, відкрита до нової інформації та співпраці. Подібно, йде постійна боротьба стосовно анти-абортного законодавства – нещодавно до парламенту було подано дві законодавчі ініціативи – від правиці, на основі 600 000 підписів, з вимогою заборонити аборти повністю, і від лівацької партії, з пропозицією лібералізувати цю медичну послугу. Другий законопроект очікувано відхилили («за» лише 40 голосів), перший відхилили теж, але різниця була лише у 5 голосів – 5 голосів до повної заборони абортів.

Стосовно прав жінок, розповідає про фемінізацію бідності та безробіття у Польщі, часті випадки звільнень вагітних жінок, чи тих, які повертаються з декретної відпустки, які ставали приводами для судових позовів.

11.55

Півгодини їхали трамваєм до редакції журналу «Фемка» http://femka.net. Варшава велика і чиста. По дорозі говоримо з нашою проводиркою Агнєшкою Сусінською з фонду Бьолля про ліберальний і лівацький фемінізм і конфлікт між ними – між Альянсом 8 березня і Жіночим конгресом, про що нещодавно була стаття у Газеті Виборчій http://www.wysokieobcasy.pl/wysokie-obcasy/1,114757,10024181,Trzy_siostry.html.

У невеликій квартирі нас зустрічає Мажена Хінч – редакторка журналу, який видається щоквартально накладом у 10 000 та має свій інтернет сайт (продається звиклим чином, через книгарні і кіоски, і на зустрічах та конференціях).

Фемка – це «фемінізм лайт», тому що через нерозвинену феміністичну свідомість жінок у Польщі необхідно достукуватись до аудиторії різними способами. Редакторка питає, чи так це в Україні? Відповідають феменки, Саша каже, що саме так, і їх тип діяльності подібно направлений на читачок гламурних журналів, які поняття не мають що таке фемінізм, але добре реагують на яскраву картинку. Зате в результаті дівчата самі знаходять Фемен у соціальних мережах і приходять в якості волонтерок, готових і до протестів топлес, і до сутичок з міліцією за те, щоб висловити свою громадянську позицію.

Редакторка далі розповідає про свій журнал, про те що він незвикле феміністичний, за що його феміністки критикують, має гороскопи, рецепти чи моду, але все ж орієнтований на жінок, які зацікавлені у самостійності. Така собі контрабанда фемінізму – просування ідей, спроба поєднати світ бізнесу і ГО. Натомість правиця звинувачує їх у крайньому фемінізмі. Зараз роблять журнал спеціально до Конгресу Жінок – гордо показують сигналку номеру з друкарні, де зібрали мейнстрімний набір польських борчинь.

Журналіст Лукаш Ставіковськи каже що фемініст, співпрацює з Фемкою та різними ГО, а зараз заснував організацію «Центр толерантності». Тепер ми даємо інтерв’ю і проговорюємо весь український фемінізм. Розповідаю про акцію Анти-йолка – як приклад коаліції активістських груп лівиці, профспілок, лгбтк і феміністок на День прав людини, напрацьований спіч про Спільне, далі Галя – про Офензиву, і три напрямки її роботи, які наразі вимальовуються – інтелектуально-медійну репрезентацію, активізм, масове просвітництво та мобілізацію. Феменки говорять про рецепцію, про тих, для кого жінка з плакатом, або яка взагалі щось говорить є неприйнятним явищем, про історію руху, яка почалась з дня народження Ані Гуцул і відчуття потреби хоч щось зробити, як через два роки діяльності вийшли на форму топлес протесту після довгих суперечок. І що навіть рецепція їх акцій змінилась – якщо спочатку називали повіями і як завгодно, то тепер усе ж пишуть про жіночий рух і захист прав жінок. Саша добре каже – концентрованою жіночністю вдаряти по консерватизмі і стереотипам, я любуюсь її ніжністю і все думаю про їх акції у контексті художньої традиції перформансу, побудованої на межових тілесних ситуаціях. Думаю, тіла феменок у конфлікті з міліцією – це така межова ситуація.

Мені подобається як говорить Галя. У її серйозних, ґрунтовних розповідях про українську гендерну сферу є місце і для доброго гумору та іронії. Інна і Саша говорять зовсім інакше, ніж з українськими медіями – серйозно, на межі між інтелектуальністю і популізмом, ідеальний варіант для вечірнього ток-шоу. Після зустрічі питаю, чому їх медійний образ не відповідає тому, що бачила щойно – розповідають, що серйозно з ними говорять лише західні журналісти, а українські не дають шансу. Навряд це достатнє виправдання. По дорозі назад думаю, скільки до об’єктивованого образу Фемен доклали чоловіки-журналісти й фотографи (привіт студіям male gaze), і наскільки феміністична критика Фемен базується на цій, опосередкованій чоловічим поглядом, картинці. Пригадую своє перше враження від їх тілесності, яка вживу інакша ніж на фото. Треба сходити на їх акцію, бажано в компанії з художницею чи фотографкою.

У нас чудова перекладачка з польської на українську.

14.30

Обідаємо у барі з органічною їжею.

15.36

Знову офіс фонду Бьолля. Представниця МаМа фундації розповідає про стереотип Маткі-Польки (щось подібне до нашої Берегині), яка має присвятити своє життя дітям, здійснити самопожертву, бути сильною і робити буквально все. Матері на публіці сприймаються негативно – бо мають сидіти дома і дбати. Це проявляється і у міському просторі – організація почала з кампанії проти архітектурних бар’єрів, які заважали пересуватись з колясками (саме про неможливість спуститись у перехід говорить Гапова як про початок власного феміністичного самоусвідомлення). Наполягають, що матері є певною соціальною групою, яка має специфічні потреби і проблеми. Щоб їх озвучити, обговорити й вирішити МаМа робить материнські страйки і повстання (перформанси і хепенінги). Наприклад, ходили у місцевий «гайд-парк» з багатьма різними матерями – лгбт матерями, матерями дітей з особливими потребами, матерями, які самі є інвалідками. Лунали голоси дуже дуже різних жінок про те, що ж не працює у Польщі, що має бути змінено. «За 4 роки активності і акцій під стінами парламенту нас почали запрошувати і до парламенту для обговорення нашої тематики. Там ми пропонуємо політичну програму – більше залучення чоловіків, держави, роботодавців у догляд за дітьми».

Організація, в якій 7 працівниць і 15 волонтерок існує більше 6 років. Крім акцій, проводять воркшопи для тих, хто пережив домашнє насильство, біженок, організовують локальні клуби, де вчать працювати з місцевою владою, лобіюючи інтереси матерів. Під час воркшопів обов’язково організовують щось для дітей, щоб матері могли прийти. Воркшоп для домогосподарок – обмін думками та досвідом, психологічні тренінги для активації та заохочення, для жертв насилля – з жінками-психологами, професійні групи підтримки.

Досить плутано розповідає про репродуктивне страхування. Наскільки я зрозуміла, є 5 чи 6 місяців декретної відпустки, 6 тижнів якої мають бути використані саме жінками, інші можна ділити з чоловіком, але не існує жодних громадських компаній спрямованих на стимулювання чоловіків брати відпустку по догляду за дитиною. У цей час держава виплачує повну сума заробітку (або середній дохід для безробітних). Далі – 2 роки страховка у розмірі 60% від заробітку – від держави чи страхового фонду.

Піднімають також питання державних дитячих садочків, у яких недостатньо місць, особливо у маленьких містечках чи селах, які коштують 300-500 злотих на місяць і є безкоштовними лише для найбідніших, приватні ж – від 600 злотих, і проблему невиплати аліментів – адже у Польщі існує образ крутого хлопця, який злегка порушує закон – наприклад, не дбає про власних дітей.

17.02

Ледь не заснула, втомлена по обіді, на попередній зустрічі. Зараз говоримо з Б’янкою Сівінською, яка репрезентує проект «Дівчата у політехніці» і «Дівчата в науці», і Ігором, білорусом та культурним менеджером. Він говорить білоруською, це вже четверта мова за сьогодні. Саша почала говорити російською, яку розуміє Б’янка – це п’ята. Білоруська Ігора повна русизмами, після поїздки у Мінськ я це чую.

Чому важливо щоб дівчата йшли у політехнічні ВИШі? Тому що більшість жінок отримують гуманітарну освіту, ці сфери фемінізуються, і вони отримують менші прибутки. Деконструювати стереотип про те, що жінки гірше справляються з логікою і технікою, хай будуть інженерами та технологами, йдуть у бізнес і заробляють більше грошей. Відсоток жінок у цих університет щоразу збільшується (зараз це 30-34%, в Україні, як нам кажуть – близько 50%). Це також справа кар’єри – 50% менеджерів на СЕО позиціях мають саме технічну освіту, тобто це освіта влади.

Роблять публічну промоцію та адвокацію, стають видимими в медіа – наприклад, фотки дівчат в захисних інженерних шоломах, День відкритих дверей в університетах «тільки для дівчат».

Ігор розказує про свої культурні активності – через творчість панк-етно гурту, давні народні пісні хочуть показати дискримінацію і жіночі проблеми давнини, всупроти правим казкам про золотий вік і споконвічну природну рівність та гармонію, зруйновану демонічною емансипацією.

У нас сьогодні бенефіс Фемен – оскільки вони медійні, всі про них знають і розпитують про їх діяльність.

Насамкінець, втомлені, міняємось кумедними феміністичними історіями з балагуром Ігорем. Смішно розказує, що у польських школах 2 години релігії, але 1 година інформатики у розкладі, та про анти-гасла для анти-абортної кампанії – «Презервативи це повітряна кулька до пекла», «Жінка, віддай своє життя за Папу Римського», «Жінко, не думай що розумніша за ксьондза!».

15 вересня

10.25

Приходимо в офіс Фемінотеки www.feminoteka.pl/, де нас зустрічають дві чудово одягнені редакторки і пригощення у гарному фарфорі. Це в мене така прихована лінія спостережень – яку каву і в яких чашках нам пропонують у різних організаціях. Цим феміністкам явно важлива краса побуту, і мені це близько.

Феменки пішли давати інтерв’ю Критиці Політичній.

Анна Червінська розповідає, що Фемінотека почалась 10 років тому як інтернет-магазин феміністичних книжок, а в 2005 році як фундація. Активістки уже мали досвід роботи в організації «Оська» http://www.oska.org.pl/ у 1990х, і чітко знали, що хочуть робити, вже не було страху називатись феміністичними.

Фемінотека має кілька основних програм: найперша – програма протидії насильству, через різні проекти – освітні, тренування шкільних вчител(ьок)ів стосовно насильства та інформування для учнів та учениць, самооборона, намагаються дістатись до містечок і сіл, гаряча телефонна лінія, психологічна та юридична допомога. Планують видати книгу Джексона Катца «Мачо парадокс» http://www.mendingthesoul.org/files/2009/02/ppreviewmachoparadox2.pdf для чоловіків, у якій пояснюється, як і навіщо протидіяти насильству щодо жінок.

Друга важлива програма – моніторинг та щоденне інформування суспільства про все, що стосується рівності і прав жінок через вебсайт і фейсбук, дослідження, звіти, есеї та інші матеріали, досі мають інтернет-книгарню з рецензіями та уривками із книг.

Важлива частина культурної програми – віртуальний музей історії жінок (подібний є в Україні – http://gender.at.ua/). Це зараз справжній тренд у Польщі – робити помітними жінок в історії, а також показати історію жіночої емансипації XIX – початку XX століть, перервану соціалістичними десятиліттями, і остаточно стерту консервативними 90ми. Розказує страшні історії, що досі у підручниках немає жодних згадок про жінок, так наче в історії Польщі їх і не було, за винятком Склодовської-Кюрі, якою всі хваляться, не пригадуючи, що науковиця не змогла закінчити навчання у рідній країні. Жінки під час війни – учасниці Варшавського повстання, які безпосередньо бились на вулицях, книга Світлани Алексієвіч http://www.alexievich.info/booksRu.html, написана у 80х, авторка розмовляє з жінками, які були на фронтах у якості солдаток, порівнює чоловічий наратив – повість про героїв, у якій багато замовчано, і жіночий – про кров, рани, ґвалт, втрату дитини.

Розмову продовжує Аліна Синакєвіч, кураторка програми протидії насильству, яка також представляє групу сексуальної просвіти «Понтон» www.ponton.org.pl. Розповідає, що у соціалістичній Польщі з сексуальною освітою було не все так погано – публікувались тематичні дослідження, і ця інформація може не прямо, але усе ж доходила до суспільства. В 90х все різко змінилось через католицьку церкву. Шкільний предмет «Підготовка до родинного життя» не лише пропагує традиційний статево-рольовий поділ, але в деяких підручниках навіть стверджує, що чоловік має всю владу у родині, і що жінок можна фізично карати, якщо погано себе ведуть, поширює стереотипи про ЛГБТ і неправдиву інформацію про контрацепцію (через пігулки виростають вуса і настає безпліддя, мікроотвори в презервативах пропускають віруси, єдиним безпечним сексом є шлюбний).

Наслідки жахливі – незнання елементарної інформації, роди в шкільній роздягальні й інша дич, наприклад, історія про дівчину-підлітка, старша сестра якої мала небажану вагітність, тому батьки з нею не розмовляли на інтимні теми, й коли не мала місячних протягом якогось часу, боялась розповісти батькам, а подружки сказали що так буває. Зрозуміла, що вагітна, тільки коли живіт став досить помітним – разом з хлопцем у гуглі шукали зображення вагітних, й на підставі такої діагностики вирішили, що вагітності 3 місяці. На інтернет-форумах знайшли інформацію, що якісь ліки від ревматизму можуть спричинити викидень. Виявилось, що дівчина була на 7 місяці, і ліки спричинили передчасні роди та страшну кровотечу. Поїхали в лікарню, взявши з собою мертвий плід, і в результаті ці підлітки отримали по 25 років позбавлення волі за вбивство – суд вирішив, що вони спеціально вбили дитину.

Щоб хоч якось виправити ситуацію, «Понтон» має інфолінію, сайт і форум для молоді, й типові примітивні питання показують, в якому інфо-вакуумі польська молодь перебуває. Також проводять заняття в школах, які мають великий попит, але 20 осіб волонтерського колективу не в стані охопити весь об’єм роботи. Міністерство освіти на їх листи присилає відписки, мовляв, цей предмет у школах є.

11.55

Метро. Дискутуємо про рекламу з слоганом «Дозволь себе звабити», красунею, яка тримає в руках шоколадку, і вампіром, що схилився над її апетитним плечем. Не можемо дійти згоди, хто кого чим зваблює – вона його шоколадкою, чи це він піддурив її солодощами і готується з’їсти.

Інна, згадавши про ідею Ігора показувати сексизм і домашнє насильство у фольклорі, співає пісню з Дніпропетровщини, Новомосковського району.

Ой гарна я гарна та й не фарбуюся
Ой гарна я гарна та й не фарбуюся
Я на своє біле личко
Я на своє біле личко
На своє личенько пудри не купую

Пудри не купую бо грошей не маю
Пудри не купую, бо грошей не маю
Я своє білеє личко
Я своє білеє личко
Я своє личенько росою вимию

А у мого кума стіл посеред двора
А у мого кума стіл посеред двора
Наливай куме горілки
Наливай куме горілки
Наливай горілки бо я ще не п’яна

Ой Яну мій Яну не бий мене п’яну
Ой Яну мій Яну не бий мене п’яну
Виламай в лузі березу
Виламай в лузі березу
Виламай березу бий мене тверезу

Ой гарна я гарна як тая горлиця
Ой гарна я гарна як тая горлиця
Най ми ся уступить гей-гей
Най ми ся уступить гей-гей
Най ми ся уступить моя суперниця

Говоримо про інші вказівки на домашнє насильство в українських піснях – «чорноморець, вивів мене босую на морозець», «скрипка би не грала, якби не той смичок, чоловік би жінку не бив, якби не язичок».

12.17

Приходимо в організацію «Родити по людськи». Я різко згадую, що панічно боюсь всього пов’язаного з вагітністю і родами – привіт з юності, коли страх вагітності, відсутність грошей на аборт і встид сказати про небажану вагітність батькам (разом з відсутністю власного житла) псували мені все сексуальне життя.

Говоримо з соціологинею Урсулою Кубіцкою, яка вже 11 років працює тут. Вона підготувала чудову, ґрунтовну презентацію – занотувала майже все:

НГО зареєстроване у 1996 році, репрезентуємо інтереси пацієнток пологових будинків і займаємось моніторингом дотримання прав людини в до і післяпологому догляді. Збираємо інформацію про послуги різних шпиталів. Інтернет-банк інформації про 400 пологових будинків, що саме вони пропонують, заохочуємо їх публікувати свою статистику і дані про межі медичного втручання у пологи, які дають можливість жінці приймати свідоме рішення де народжувати.

Брали участь у підготовці закону про права пацієнтів, який набув чинності 2 роки тому, і є нашою великою перемогою.

Важлива справа – співпраця з акушерками. Ця професія має довгу традицію в Польщі – під час війни вони працювали як незалежні професіоналки, однак з часом їх роль применшили, у 90х вони знов мають більше компетенції, адже в ЄС вважається, що все що стосується фізіології породілі – це справа акушерки, а що патології – то до лікаря.

Працюємо з правами пацієнтки – повага гідності, інтимності, безпеки – і це не просто слова, а важлива частина медичних послуг. Друге – кожна жінка має право на рівний доступ до гідних умов пологів, з збереженням усіх прав, доброго поводження і присутності близьких осіб, у рамках основного медичного страхування, без жодних додаткових оплат.

Ведемо кілька курсів – для акушерок, шкіл народжування, лікарів, також організовуємо конференції. Мова не про копіювання медичних програм, а про акцент на інших аспектах – комунікації, дотримання прав, повазі на інтимність, поведінці у кризових ситуаціях. Намагаємось пропагувати актуальні наукові дослідження, адже більшість з них англійською, яку акушерки не знають, хоча згідно законодавства зобов’язані постійно оновлювати свої знання.

Величезна проблема – застарілість акушерських практик, наприклад, жінок примушують лежати у другій половині пологів, що досить небезпечно, практикують підрізання вагіни без консультації з жінками, як рутинну практику. Наголошуємо, що це шкідливо, учимо вести пологи так, щоб це не було травматично для жінок. Про це публікуємо докладні інформативні брошури та маємо сайт, де просто і доступно пояснюємо для породіль, складніше для професіоналок. Пропагуємо свідомий вибір місця і способу пологів, не покладання на випадок, і щоб співпрацювали з медиками і вимагали дотримання своїх прав і бажань.

Маємо погану традицію – у 80х жінки в пологових будинках втрачали свою особистість, називались по номерам ліжок на яких лежали, ізолювалась, ніяких відвідувань, впливу на пологи, прив’язували, дитину зразу забирали і приносили через кілька годин на годування, було багато процедур, які порушували гідність і інтимність, загальні зали де народжувало кілька осіб без жодних розділень між ліжками, сорочки, які не прикривали тіло, процедури типу клізми чи примусового гоління. Для багатьох поколінь жінок це була прихована травма, про яку не говорили на публіку, хоча сотні тисяч її переживали.

У 90х разом з загальними змінами певна група людей вирішила взятись за цю сферу, багато хто хотів самостійно приймати рішення, і активні групи батьків творили цікаві школи для власних дітей, та почали критикувати пологові послуги. У 1993 році відбувся конгрес про якість життя і народження. У 1994 відбулась перша акція «Родити по людськи», в якій звичайні жінки розповідали про свій пологовий досвід. Партнером акції стала Газета Виборча, яка заохочувала читачок висилати листи з розповіддю про свої пологи, їх було дуже багато і досить шокуючих, і не лише від недавніх породіль, але й з 50-70х, а навіть і описи пологів під час війни і Варшавського повстання. Виявилося, що жінки мають величезну потребу ділитись своїм досвідом. Так було подолане табу. Багато хто не міг повірити, що у цивілізованій країні може бути таке жорстоке насильство в якості щоденної практики. У результаті вирішили, що кожна лікарня буде перевірена і оцінена за певними критеріями, вимагатимуться дотримання базових правил – не прив’язувати породіль до ліжка, дати їй можливість рухатись так, як зручніше, полегшувати біль через серію не-фармакологічних методик, дозволити відвідування близьких і присутність під час пологів, негайний контакт з дитиною шкіра до шкіри (важення і міряння може почекати) та годування, практична і психологічна допомога, допомога з лактацією.

У 2004 провели постер-капанію, провокаційну візуально, щоб зруйнувати стереотипи про породіль, яких треба контролювати, наголосити на недопустимості порушення основних прав і стимулювати жінок бути свідомими та активними, не погоджуватись на приниження у лікарнях.

Наша діяльність на початку натикалась на величезний опір медичної спільноти, адже ми підважували закостенілий авторитет медицини і звиклого способу провадження пологів, виступали як товариство захисту прав споживачок. Нашим основним аргументом було те, що більшість жінок переходять через стан вагітності та пологів, це природний процес, а не хвороба, тому є сферою нашої відповідальності і маємо право вирішувати і брати в цьому участь. Роль лікарів – допомагати, а не контролювати.

Результати нашої діяльності – у законі, який ввійшов у дію у квітні цього року – «Rozporadzenie MZ w sprawie standardow postepowania oraz procedur medycznych przhy udzielaniu swiadczen zdrowotnych z zakresu opieki okoloporodowej sprawowanej nad kobieta w okresie fiziologicznego porodu, pologu oraz opieki nad noworodkiem» (DZ.U. Nr 187 z dn.7.10.2010).

Моніторимо питання, які стосуються економічної нерівності – присутність партнера/партнерки на пологах дозволена повсюди, вважаємо, що має то бути безкоштовно, але сейм написав що за плату, і часто та плата не відповідна – мала би бути 50 злотих за халат, натомість це часто 200-500 злотих, що досить дорого, особливо для провінції. Так само з знеболювальним – часто за них треба доплачувати, плюс в шпиталях не вистачає анестезіологів, є проблема з не застосуванням інших, природних методів, які можуть допомогти породілі. Маніпуляції з кесаревим розтином, жінкам, у яких є до нього медичні показання, відмовляють, а іншим роблять за хабарі.

Насамкінець Урсула каже про нову програму «Померти по людськи». Боюсь навіть уявити, наскільки ці проблеми драматичні в Україні.

Перекладачка просить мене підписати їй «Фемінізм із». А вчора прийшло повідомлення про нагороду цих картинок гендерною відзнакою від жіночої громадської організації Інформаційно-консультативний жіночий центр (www.empedu.org.ua ), яка проводить конкурс “Відзнака та анти-відзнака гендерної рівноваги”. Думаю, це натяк – пора нарешті переробити ліберальні картинки в лівацькі і перевидати.

14.40

Обід. Втомились і пліткуємо про особисте життя, розказую смішні поліамурні історії.

15.47

Зустріч з Катажиною Паб’янек, лідеркою мережі Астра, Федерації для жінок та сімейного планування. Чудовий стиль одягу, ще краще почуття гумору. Знову говоримо про аборти, абортивний туризм, законодавчі про-чойс ініціативи, які феміністки не втомлюються розвивати, а також про спроби правового регулювання штучного запліднення, в яких брала участь Федерація. Я втомилась вже від цієї теми, яка виникає на усіх зустрічах, а Галя зацікавлено розпитує. Цікаво – ініціатива «Жінки на хвилях» – коли корабель заходив у порт, забирав жінок і відвозив за межі територіальних вод Польщі. Зараз ця ініціатива називається «Жінки на веб», сайт, де можна замовити пігулки для фармакологічного аборту за 60 євро (в той час як нелегальний аборт у варшавській клініці коштує 1000 євро).

Порівнюємо плакати анти-абортної і про-чойс кампанії, говоримо про емоційне навантаження зображень дітей, яким складно протиставити настільки ж вражаючу картинку. У 1970х в США фотографували жінок після нелегальних абортів, але усе ж дитина сприймається як щось святе, а жінка, навіть нещасна, «шльондра і сама винна». Складно мобілізувати жінок на про-чойс кампанії, адже це прямо не стосується усіх і завжди, в той час як анти-абортна кампанія черпає з недільних мес та не-раціональної віри в те, що аборт це вбивство.

Ще нюанси – складна ситуація з таблетками для екстреної контрацепції – їх потрібно купувати за рецептом, і лікар, який вважає це абортивною таблеткою, може рецепт і не виписати, а одна з найбільших мереж аптек – не продати навіть по рецепту. Відповідно, є сервіс де це можна замовити оминаючи складнощі, але за великі гроші. Також багато лікарів проти гормональної контрацепції.

18.00

Не запізнились, зустріч з Партією жінок http://www.polskajestkobieta.org/. Існує з 2007 року, є ініціативою Ілони Канцлеж, письменниці Мануели Гретковскої і відомого професора-фемініста Віктора Осятинського. Тепер у кожному регіоні мають лідерку та організацію, намагаються розбудувати інфраструктуру партії. Не мали ніякого попереднього досвіду, ніхто не допомагав, навпаки, висміювали. Ніхто в партії не отримує з цього жодного прибутку. Політичну кампанію робили за власні гроші. Коли порахували пропорцію витраченого і здобутих голосів, вийшло що 1 голос коштував 2 злотих, і це здобуток – партіям з великими рекламними бюджетами голос коштує 12-20 злотих.

Мені подобається тілесність, розкутість і веселість цих старших жінок. З азартом розповідають про знаменитий «оголений» плакат, який вже став легендою, хоча не презентувався на білбордах. «Як не показуєш дупу, то нікому не цікаво, а як показуєш – то треба то критикувати». «Феміністки сварили через цей плакат з самого початку, але зараз, коли бачать нашу програму, співпрацюють без проблем».

Де Фемен? Так і не приєднались до нас сьогодні.

Молодша партійка Ізабела Ставіцка (класна стрижка і накладні вії, я теж такі хочу – так, я звертаю увагу не лише на слова, але й на зовнішність і шмотки, і люблю оригінальні образи) продовжує про місію і концепцію діяльності партії. Оскільки досі не в парламенті, поєднують функції партії і ГО. Займаються освітою і просвітою, популяризують фемінізм, щоб усунути негативні стереотипи про феміністок, проводять вишколи для членкинь, дискусії і панелі, шукають нагоди публічного мовлення, а також роблять акції протесту – наприклад, перед офісом прем’єр-міністра щоб звільнити міністерку рівності Редишевську.

Їх просто чудесна акція – «Причепи собі пташка, бо з пташком живеться легше». «Пташок» в польській це евфемізм для «пеніс». Так хочуть показати, що рівність у Польщі є міфом, висміяти ситуацію, в якій ті хто «з пташком» автоматично сприймаються як розумніші, компетентніші й освіченіші.

Намагаюсь собі уявити українських політичних тьоток, які сміються з культу пеніса.

«Сейм – найбільша пташарня в Польщі» (там лише 18 % політикинь). У нас 8%!!!

Критикують фіктивну сімейну політику – уряд цікавиться дітьми тільки коли вони в матці, щоб не робили аборт, а потім нікому вони не треба – погана ситуація з дитячими садками, ще гірша – з яслями. Підраховують монетарно, що уряду важливіше – національний стадіон до ЄВРО-2012 коштував 500 000 місць в дитячих садках протягом року. Ще один стадіон, збудований на міські бюджетні гроші, який потім передали у власність приватного футбольного клубу, коштував 50 ясель.

На веб-сайті збирають історії від батьків про проблеми сімейної сфери.

Серед вимог – паритетні квоти, репродуктивні права, дозволені аборти, штучне запліднення, сексуальна освіта, доступна контрацепція, загальна толерантність та права ЛГБТ. За останні кілька років відчутно полівіли. Знову намагаюсь собі уявити українську ліву жіночу партію. Коли мені буде 50?

На запитання, чому не назвали партію феміністичною, кажуть і про стереотипи, і про те що хочуть представляти всіх жінок, і що жінка навіть з правої парті в парламенті це добре.

Питають про нас – розповідаємо про Офензиву. Про дві хвилі фемінізму, академічний 90х і активістський 2010х, про дискусії щодо нашої діяльності, про те, що частина групи хоче бути критична і радикальна, а інша частина – мобілізувати маси. І не знаємо наразі, як це поєднати.

Фухх. Це певно найважчий день.

23.32.

Галя скидає лінк http://femen.livejournal.com/169264.html#cutid1, чим займались наші прогульщиці. Для консервативної Польщі – прекрасно.

Slut Walk у Бухаресті

ofenzyva — Sat, 08 Oct 2011 07:53:10 +0000

По приїзді у Бухарест я одразу ж отримала листа від феміністичних художниць «Бюро мелодраматичних досліджень»: «It’s great to have you in town! Please prepare for the first Ro event: SlutWalk Bucharest, on Thursday, 6th of Oct 18.00». Slut Walk (хода хвойд? повій? шльондр? блядська хода? – український аналог ми поки не придумали), або по-румунськи Marşul Paraşutelor – протестні феміністичні марші, які почались у квітні 2011 у Торонто як відповідь на сексистські висловлювання офіцера поліції – «жінкам слід уникати вдягатись як повії, якщо вони не хочуть стати жертвами». У відповідь на вулиці Торонто та інших міст вийшли молоді жінки у підкреслено сексуальному одязі, з слоганами «This is a dress, not a yes», «Police looks like sluts for uniform fetishists», «Don’t tell us how to dress, tell men not to rape».

У Румунії зґвалтування відбувається кожні 4 години (!!!), згідно зі статистикою поліції Румунії (неофіційно є багато інших випадків, адже жертви неохоче звертаються до поліції, побоюючись осуду та моралізаторства). Організаторки бухарестського маршу стверджують, що «Агресія безперервно на вулиці! Жінки зазнають насильства словесно й фізично будь-де, у метрі, вдома, у школі, на роботі. Ми не віримо, що в Румунії є жінка, яка не відчувала такого насильства». Разом з тим звинувачення жертви є загальною практикою, яка вкоренилась у свідомості більшості румунів. 24.02.2010 судово-медичний експерт Tudorel Butoi в офіційній заяві на реаліті-шоу сказав, що жінки мають бути обережні і слідкувати, з ким вони заходять до ліфтів і хто з ними говорить, щоб потім не жалітись міліції, що їх зґвалтували. Проти цієї заяви був організований протест більш ніж 30 ГО, в результаті якого суд визнав слова експерта дискримінаційними.

Щоб привернути публічну увагу до проблеми, змусити міліцію, систему охорони здоров’я та правосуддя працювати на користь жертв насильства, надавати їм реальну допомогу та підтримку, молоді румунські феміністки вирішили приєднатись до традиції slut walk. У неймовірно теплий (я в шортах та feminist ofenzyva Ukraine футболці) жовтневий день марш зібрав більше 200 прихильниць та прихильників – переважно молодих, віком 20+ активісток, складом як звикле в Україні – феміністки (див. http://www.feminism-romania.ro/), лгбт активісти, молода лівиця, соціально ангажовані художниці – і, що цікаво – активістки руху за права ромів.

Хода – не центральною вулицею (через якийсь з’їзд НАТО дозвіл на її проведення вдалось вибити завдяки значним зусиллям рома активісток), багато шуму і крику, трохи карнавалу, чоловіки в драг (з одним професором університету ми якийсь час йдемо поруч і за руку, бо обоє в панчохах), камери та журналістки. Мені сумно, що поки не розумію румунську і не можу долучитись до кричалок. Разом з протестант(к)ами йде міліція – і мій улюблений банер «Police looks like sluts for uniform fetishists» виглядає дуже в тему.

Хода займає близько години, потім довго блукаємо якимось а-ля Львів районом до «Вудсток» бару на after-party. Користуюсь нагодою щоб взяти маленькі інтерв’ю. Аліна Попа з «Бюро» одразу ж критикує чоловіка, який взяв банер «Дівчата, не толеруйте мізогінію» – «нема чого повчати жінок». «Бюро» взагалі прошарені у статистиці – якось вони вимірювали середню висоту підборів у Кишиневі, а нещодавно порахували кількість згадок авторок у цитуванні у статтях на «КрітікАтак» (це таке румунське «Спільне»), і кількість статей, написаних для цього сайту жінками – в обох випадках не більше 20%. Якийсь час говоримо про захоплення чоловіками-теоретиками (Хомський-Фуко-Валерстайн) і неувагу до інших, насамперед феміністських, теоретичних перспектив.

Laura Candidatu з Asociaţia FRONT, групи молодих активісток розповідає, що їхня практика виникла з поколіннєвого розриву з феміністками 90х, які в основному мають академічний бекграунд і сформувались під час боротьби з комуністичним режимом Чаушеску – тобто, інтерналізували ліберальний, про-капіталістичний фемінізм, а також певний інтелектуальний снобізм і мають недовіру (загальну для старших поколінь румунського суспільства) до вуличних форм протесту (знайомо, правда?). Мета «Асоціації ФРОНТ» – популяризувати фемінізм, спонукати суспільство до усвідомлення жіночих проблем, насамперед різних форм насильства, сексизму у медіа, політичної та публічної мізогінії. Одна з основних форм їх діяльності – негайна реакція на сексистські висловлювання відомих людей.

Delia Panait, яка читала Маніфест під час маршу, продовжує – «хочемо, щоб суспільство усвідомило, що проблема насильства, особливо сексуального, у різних його формах – від вербального до тілесного, існує як щоденна проблема. Маємо конкретні вимоги – внести зміни до законодавства, згідно яким суд може заборонити певним особам, які тобі якось загрожують, наближатись ближче 50 метрів, а також зобов’язати державні структури провадити моніторинг ґвалтівників, які виходять з в’язниць – адже рецидиви насильства у цій групі досить часті».

Питаю про те, чи подібна форма протесту – сексуалізований вигляд – не грає на руку сексизму? Моя колежанка-арткритикиня Veda Popovici відповідає – «Crime is in the eyes of beholder! Ми проти будь-якої негативізації чи криміналізації сексуальності. Звинувачувати жінку за її сексуальний вигляд – одна з форм мачизму і дискримінації. Узагалі, маємо парадокс – жінку вчать вдягатись і виглядати добре (для чоловіків), вимагають цього від неї, але якщо вона це робить – її одразу ж називають повією. Це щоденна репресія, з якою стикаються жінки, у тому числі – це відлучення від власної сексуальності через постійне позиціонування жіночої тілесності з точки зору чоловічого погляду. Але я, як жінка, люблю і насолоджуюсь сексуальним виглядом інших жінок, я вдягаюсь сексуально для власної насолоди, і вітаю будь-які форми трансвестизму та драг (класно, коли чоловіки говорять, які це приємні відчуття носити панчохи). Сексуальність має бути радісною грою – і ми можемо та повинні боротись за право створювати власну сексуальність у якій завгодно формі, а не відтворювати стереотипи». Я відповідаю, що між об’єктивованим тілом а-ля гламурні журнали і карнавалізованою та творчою сексуальністю slut walk справді велика різниця.

По дорозі додому згадую про Фемен та Леді Гагу – цікаво, чи Джудіт Галберстам уже видала свою книгу про «гага-фемінізм»? Те, що я спостерігаю навколо – якраз і є цей «гага-фемінізм» дівчат 20+, взяти своє тіло назад, і я не погоджуюсь зі старшими колежанками, які об’єктивують такі тілесні прояви чоловічим поглядом. Мені здається, що сам погляд, культурний погляд – змінився, варто подивитись останні фільми про Джеймса Бонда з Деніелом Крейгом, які, як на мене, створенні для жіночого погляду, а не для чоловічого – Бонд у них сексуальний та сильний, але разом з тим уже не мачо-споживач жінок, а ніжний, вразливий, з відкритою, виставленою для огляду тілесністю.

Думаю про антропологію – одна й та сама тілесна практика може мати дуже різне значення у різних культурах. Можливо, наша усе ж поволі змінюється – геть від патріархату, і оцінювати сучасні культурні продукти, і, тим більше, нові форми активізму через теорії male gaze зразка 1970х років – атавізм.

Тамара Злобіна, Бухарест.

Фото Аліни Попи, Ліки Тсуладзе та з

http://www.hotnews.ro/galerie?galleryId=10340912&mode=photo&item=4
http://www.adevarul.ro/locale/bucuresti/Marsul_Parasutelor_din_Capitala_5_567593261.html
http://www.realitatea.net/cum-mi-am-petrecut-marsul-panaramelor-alaturi-de-barbati-foto_876908.html
http://www.spokesman.com/blogs/hbo/2011/oct/06/slut-walk-protests-societal-views/